Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Чоловік у білому халаті вивчає мене, звівши брови, і тільки зрозумівши з мого посвідчення, що я прийшов не на огляд, напускає на обличчя звичайний вираз. Вираз, я б сказав, не дуже привітний, хоч і не такий набундючений, як у адвоката.

Поки доктор Колев миє руки, я, щоб згаяти час, спостерігаю за ним. Ні, цей чоловік зовсім не такого типу, як Димов. Той прихований гульвіса й, напевно, падлюка. Цей — непривітний і похмурий, можливо, трохи мізантроп, але відданий своїй справі, навіть педант. Такий педант, що, певне, ще години зо дві стирчатиме під краном.

В цю мить Колев, наче навмисне, щоб розчарувати мене, виймає руки з умивальника, бере рушник і, обтираючись, дивиться на мене, злегка всміхаючись. Одна бліда усмішка — і всі мої здогади летять шкереберть. Худе обличчя стає добрим, тямовитим і не похмурим, а просто по-людському втомленим. Скажете, що усмішки оманливі. Правильно, але не такі, як ця — несподівана й невимушена.

— Чого ви не сідаєте? — запитує лікар, залишаючи рушник на вішалці.

— Не бачу, куди сісти, крім гінекологічного крісла…

На худому обличчі знову з'являється ледь помітна усмішка.

— Навіщо гінекологічне крісло? Сідайте в моє…

Не відмовляюсь. Після годинного поневіряння під дощем це було б понад мої сили. Влаштовуюсь у кріслі і, щоб надати собі привітнішого вигляду, відсовую капелюха аж на тім’я. Колев сідає на краєчку столу, виймає цигарки й пропонує мені.

— Візьміть мої, — кажу я. — Ваше пригощання можна було б сприйняти як підкуп.

— У такому разі ваше можна було б сприйняти як натиск, — парирує він, але бере мою цигарку.

З цим чоловіком ми порозуміємось. Шкода лише, що ті люди, з якими я можу порозумітись, як правило, найменше знають про вбивства.

— Йдеться про Маринова, — починаю я. — Його знайдено мертвим.

Лікар якусь мить немов роздумує над моїми словами. Потім розкриває свої карти.

— Я про це вже знаю.

— Від кого?

— Хіба це так важливо — від кого? — запитує він, але його слова звучать: «Оце так ти платиш мені за щирість?»

— Може, важливо, а може, й ні.

— Мене повідомила Баєва.

— А чому вас? І чому саме вона?

— Мене — бо я її лікар. А саме вона — бо це єдина пацієнтка в будинку.

— Звідси випливає, що Маринов не був вашим пацієнтом…

— Так. З огляду на мою спеціальність…

— Лікар може давати поради не тільки за своїм фахом.

— О, якщо ви говорите про такі дрібниці, як грип чи ангіна, то Маринов справді вряди-годи заходив до мене… Лікар повинен кожному робити послугу.

— Чудовий принцип.

— Я плюю на принципи, — похмуро кидає Колев. — Плюю, коли це стосується такої людини, як Маринов.

— Плюєте? А як же з правилами громадської гігієни? «Плювати — заборонено». Хіба треба нагадувати про це лікареві?..

— То, по-вашому, заради принципу треба було робити послуги й Маринову? — зводить свої чорнющі брови Колев, жуючи кінчик цигарки.

— Звичайно, — відповідаю я без вагання.

— А чи знаєте ви, яких саме послуг вимагав він од мене?

— Сподіваюсь почути.

— Аборти… ось чого хотів він. Аборти своїм подругам. Отже, плювати — заборонено, а аборти — ні. До чого ми йдемо, інспекторе?

Колев посміхається, цього разу не зовсім привітно, і розчавлює в попільничці мокрий недокурок.

— Помилка, даруйте, — буркочу я. — А він сам не хворів на щось серйозне?

— Він був міцний, мов камінь. Якщо відкинути те, що всередині він геть прогнив, то в усьому іншому був міцний, як камінь.

— В якому розумінні — прогнив? Бабій, чи що?..

— Прогнив у повному розумінні цього слова. Бабій… Бабій — це найменше. Чоловік, який розбещує всіх навколо себе. Він перетворив сусідів на своїх прислужників. Не знаю, яким чином, але він зробив з них прислужників. І з Баєва, і з Димова, і з отої старої Каті. Він дурив Баєву й водночас лигався з Жанною, студенткою. Він намагався підкупити й мене. Я не кажу вже про афери з валютою, знущання з малолітніх і таке інше.

— То, кажете, вія дурив Баєву? Я не хочу втручатися в особисті справи, та оскільки ви гінеколог, можливо, ви знаєте щось більше з цього приводу?

Колев знову посміхається:

— Я вивчав стосунки між чоловіком і жінкою лише, сказати б, як фізіологічний принцип, не цікавлячись конкретними випадками. Взагалі я не допитливий.

— І я так само, як і ви. Тому чудово вас розумію. Але все-таки ви, напевно, знаєте досить багато про небіжчика.

— Знаю досить для того, щоб мати певне уявлення про його якості. Але те, що я вам сказав, — майже все, про що я дізнався, не влаштовуючи спеціальних допитів. Мені, як бачите, платять за інше. І за дверима, якщо ви помітили, ще чимало пацієнток.