— Ви б могли з цього почати, — рикає він тим самим службовим, ледь-ледь пом'якшеним голосом. — З якого приводу?
— З приводу вашого товариша й сусіда Маринова. Він мертвий.
— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.
— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна звістка.
— Вперше чую від вас.
— Дивно…
— Що дивно?
— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…
Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.
— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?
Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:
— Зачекайте… Я нічого не знаю…
— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.
— Зрання?.. В кімнаті мерця?..
— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.
Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:
— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.
— Він спав у досить незручній позі.
Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:
— Я не звернув уваги на його позу.
Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.
— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?
Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:
— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.
— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.
— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…
— Наприклад?
— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…
— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…
— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.
— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.
— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.
— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.
Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:
— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…
— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під час смерті?
Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.
— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.
— Тоді скажіть, де ви взагалі були учора ввечері?
— З друзями… Тобто з приятелем.
— Ім'я й адреса цієї особи?
— Іван Костов, вулиця Світла, номер чотири.
— Де працює?
— Пенсіонер.
— Телефон?
— Телефону немає.
Я підводжусь над віконцем, спершись обома руками на перегородку. Темні очі з нечистими жовтуватими білками в кількох сантиметрах від мене.
— Тоді як ви попередите його, що саме мені сказати? Вулиця Світла далеченько звідси, чи не так? Чи ви вже попередили його? Коли ж ви його попередили? Перед тим, як іти на роботу? До речі, о котрій годині ви прийшли на роботу?
Серія запитань справді занадто довга для такої людини, як Баєв, йому важко вигадувати відповіді навіть по черзі. Єдине, що касир встигає використати для захисту, — це вигуки, беззмістовні словечка й переважно повтори:
— Я… я ж вам казав… з приятелем… Про що його попереджати?.. Я… як завжди..
Навіть не завдаю собі клопоту вислуховувати його й ловити на брехні. Важливо, щоб він сам збагнув: від його нікчемної брехні нічого не лишилося. А втім, і це не так важливо.
Читать дальше