Іду під дощем, обійнятий ностальгією. Ностальгією за старим будинком. Не за рідним, якого я, до речі, й не пам'ятаю, а за іншим — за будинком Маринова. Коли заходжу в двір, уже зовсім смеркло. Сильний вітер хилить віття каштанів, але цю деталь пейзажу скорше вловлюють мої вуха, аніж погляд. Над входом горить лампочка. З дверей саме виходить Катя з базарною сумкою.
— А, товаришу начальник… — починає жінка вивергати водоспад слів, наче моя поява була її найвищою мрією. — А я оце зібралася дещо купити.
— Купуйте, не турбуйтесь. Я хочу лише побачити вашу племінницю. Виконати формальність.
— Мені чомусь так і здавалося, що ви ще зайдете, тому я й кажу їй: не виходь, кажу, можливо, тебе шукатиме начальник, дуже приємний чоловік, який веде слідство, та хіба ж оці, теперішні, хоч хвильку всидять удома! Зробить манікюр, зиркне в дзеркало — і потім шукай її. Іноді в розмові з Марою я кажу їй: Маро, ти знаєш, оці теперішні…
— Вибачте, що я вас перебиваю, але чи не пригадаєте ви, о котрій годині повернувся вчора товариш Димов?
Очі жінки хитро примружуються. Вона довірливо схиляється до мого вуха:
— Товариш Димов був учора ввечері в Ямболі. Так він сказав мені сьогодні. Але нехай він розповість про це моєму капелюхові, — хто є й кого немає — про це я знаю найкраще, бо коли хтось повертається додому, він повинен пройти повз моє віконце, і я бачу його ноги. Так от: увечері я бачили, як повз віконце промайнули ноги Димова, і гадаю, що це було вже дуже пізно.
— До півночі чи пізніше?
— О, ще до півночі, в цьому я впевнена, бо згодом після того, як я побачила крізь віконце його ноги, я піднімалася пити поду і тоді ще не було о пів на дванадцяту…
— Ви, здається, спите дуже неспокійно.
— О, в мої роки, товаришу начальник, завжди так: коли спиш, коли не спиш, — сама не знаєш.
— А кажете, що нічого не чули нагорі, в кімнаті Маринова…
Жінка дивиться на мене так, наче зважує, чи не бовкнула вона чогось зайвого, потім трохи невпевнено посміхається своїм великим ротом:
— Ні, нічогісінько. Коли б я чула, то чом би не сказала вам?..
— Гаразд, гаразд, — заспокоюю її. — А товариші Колев і Славов уже повернулися?
— Лікар уже вдома й товариш Славов теж, та й я, якщо вам знадоблюся, скоро повернусь, якщо тільки мене десь не перестріне моя подруга Мара. Дуже гарна жінка, товаришу начальник, але жахлива балакуха… та й я теж не з мовчазних, я це знаю, але ж моя подруга Мара справді не знає міри, хоч скажу вам, це від того, що ми так звикли, адже раніше було бігаєш цілий день, аж ноги підкошуються під тої біганини, а коли звільнишся, то хіба тебе хтось поведе в кіно чи в кав'ярню, як оцих теперішніх? Пусте, найбільше — вийдеш на вулицю й погомониш із сусідками, за це ж гроші не платити…
Я задумуюсь над цими останніми словами, спускаючись у підвал, і пригадую колишніх жінок з нашої вулиці, що сиділи на ослінцях перед під'їздом, і вирішую, що, справді, навряд чи дуже веселим було життя жінки, для якої єдиною доступною розвагою були безплатні балачки. Хоч це, звісно, ще не виправдання для жінки, якщо вона бреше тобі в очі.
Лампочка в підвалі тьмяно блимає. За дверима Колева чути чоловічий і жіночий голоси. Вони жваво про щось говорять, та оскільки підслуховувати не годиться, я рішуче стукаю. Двері легко відчиняються, й у коридор висовується голова лікаря. Його обличчя не світиться гостинністю.
— Знову я… — повідомляю зовсім зайве. — Вибачте, але що вдієш: така професія.
— Розумію вас, — холодно киває Колев. — І моя професія така сама: робочий час ненормований. На жаль, зараз я не один… Родичка, знаєте…
— Я хотів би уточнити одну маленьку деталь, але якщо так — залишимо це на завтра, — кажу примирливо.
Лікар вагається — повернутися в кімнату чи вийти, потім ступає крок уперед і зачиняє за спиною двері:
— Якщо тільки одну деталь… Я боявся, чи не вирішили ви знову оглянути все, як уранці.
— Не бійтесь. Цього разу роздягатися не будемо. Виймаю цигарки. Закурюємо.
— Ну? — нетерпляче підганяє мене Колев.
— Ви недавно, здається, казали, що небіжчик був як скеля, чи щось подібне.
— Він був здоровий, це правда.
— А змовчали про те, що у вашої гранітної брили був рак.
— Невже рак?
Колев здивований, але не дуже.
— Авжеж, рак. Хоч ви належите до тих лікарів, які вважають рак лише тимчасовим нездужанням організму… але все-таки повинні були б згадати про цю деталь.
— Як я можу згадувати про деталі, які мені невідомі?
Читать дальше