Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— А чи розмовляв з вами коли-небудь Маринов про рак взагалі?

— Ніколи.

Голос категоричний. Вираз на худому обличчі — теж.

— Так, а якої-небудь отрути він не просив? Ціаністого калію чи чогось іншого?

— Нічого такого не було. Як я вам уже казав, він труїв людей навколо себе й робив це без спеціальних препаратів.

— Зрозумів. Але в даному випадку йдеться не про навколишніх людей, а про нього самого…

Цієї миті двері за спиною Колева різко розчиняються. На порозі завмирає родичка — струнка дівчина з гарним — і будемо відверті — невдоволеним обличчям. Вона блимає на мене й кидає:

— А, в тебе гість… Я здивувалася, де ти пропав.

— Цей товариш — інспектор міліції, — пояснює Колев, не вельми задоволений появою родички.

Потім він згадує про правила етикету й мимрить:

— Познайомтесь…

Подаємо одне одному руки.

— Ви теж працюєте в галузі гінекології? — запитую я.

— Ні, в галузі біології, якщо це цікавить міліцію, — посміхається вона.

— В галузі біології? Ще донедавна вродливі жінки ставали виключно кіноактрисами, а тепер подалися у біологію. Боже, до чого ми дійшли!

— Немає нічого непоправного, — знову посміхається жінка. — Якщо знайдете для мене щось підходяще в кіно, можете одразу ж повідомити.

Вона злегка киває й знову зникає за дверима під настирливим поглядом Колева. Цей чоловік, напевно, жахливий ревнивець.

— Симпатична колега… — добродушно кажу я. — І родичка… Вона не дуже схожа на вас, але все-таки симпатична.

— Здається, наші думки відхиляються од службової теми, — зауважує лікар.

— Що ж удієш. Шерше ля фам [2] Шукайте жінку (фр.). , як кажуть французи, коли вирішують говорити банальності. Але повернімось до теми нашої розмови: з яким ще лікарем радився Маринов?

— Наскільки мені відомо, більше ні з ким. Він був не я тих, що розтринькують гроші на лікарів. Та й не було причин…

— Крім раку.

— Я вже казав: я не припускаю, що він знав про рак. У кожнім разі, зі мною він ні чим таким не ділився.

— Отже, теза про самогубство відпадає… — констатую я, ніби сам собі.

— Що ви сказали?

— Нічого. Просто вголос подумав. Як це роблять у романах. Або в божевільнях. Сам запитуєш — сам і відповідаєш.

— Тоді я, здається, стаю третім співрозмовником. До того ж — зайвим.

— Саме так, — киваю я. — Ідіть до родички. Свій свого не годує, але може бути корисним.

Коли він повертається спиною, я прямую до кімнати Славова. Моє стукання не справляє ефекту. Натискаю на клямку, і двері відчиняються. Приміщення порожнє, але на нішею, прикритою синтетичною завісою, чути плескіт води.

— Чи є тут хтось? — запитую я, хоч і без того очевидно, що є.

— Одну хвилинку, — долинає приглушений голос за завісою. — Зачекайте в кімнаті.

Переді мною ліжко, заслане бездоганно чистою ковдрою. Сиджу й чекаю. Ліжко м'яке, і я дозволяю собі напівприлягти, зсунувши капелюха на потилицю на знак приємного відпочинку, й закурюю.

Обстановка не розкішна, але затишна. Господар, здається, мав амбіцію довести мені, що холостяк — це теж людина. Я також виношую скромні плани щодо своєї квартири. Просто відкладаю їх до того часу, поки розв'яжеться маленька особиста історія. Та історія — здається, я про це вже згадував — почалася на танцювальному майданчику.

Відкидаю голову назад і поки отак курю, заплющивши очі, невиразно усвідомлюю, як шум душу непомітно перетворюється в шум моря й у звуки мелодії вже немодного танго.

Море шумить унизу, в темряві, а я танцюю з нею на терасі і, щоб відвернути її увагу від особливого стилю свого танцю, кажу якісь дурниці. Нарешті мені стає все-таки соромно, і я пропоную повернутися до столу: «Ви ж бачите, що я зовсім погано почуваюсь, навіть у танго». — «Ви танцюєте не так уже й погано, — великодушно каже вона, коли ми знову сідаємо. — Але до всього потрібні навички». — «Я не маю навичок. Ні танцювати, ні відпочивати, — мимрю із зніяковінням, яке мені майже не знайоме. — Здається, мій хребет трохи скривився в процесі роботи. Ось дивлюсь на цю невинну серветку й згадую серветку, якою один садист із Бургаса заткнув рот своїй дружині перед тим. як встромити в неї ножа. Або дивлюсь на оцю банальну пляшку — і бачу зовсім іншу, таку саму, де вино було густо змішане із залізним купоросом. Або оця виделка… Ви, певне, навіть не уявляєте собі, для чого ще може знадобитися виделка, окрім нанизування на неї телятини. Торік у Плевені…» — «Це жахливо, — уриває мене вона. — Ви просто перевтомлені». — «О, ні. Я почуваю себе зовсім добре. Просто мій хребет, мабуть, трохи скривився». — «Але ж у вас повинно все-таки бути й особисте життя?» — «Повинно, — кажу я. — Теоретично — повинно. Та боюсь, що в мене його немає». Потім ми йдемо прогулятися, і гучномовець посилає нам здаля згасаючу мелодію, а в темряві шумить море…