Богомил Райнов: Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Дора театрально тримає цигарку між пальцями, випускає цівку диму крізь напомаджені губи й високо закидає ногу на ногу.

— Звідки ви довідались про прописку?

— Звичайний здогад, — скромно відповідаю я і так само скромно дивлюсь на оголені коліна.

— Ви — небезпечна людина.

— Ви кажете це, переконані, що ви самі теж небезпечні, — посміхаюсь я, знову багатозначно поглядаючи на її ноги. — Та повернімось до справи. Які були стосунки між вашим чоловіком і Мариновим?

— Не блискучі. Але й не зовсім погані.

— Дехто іншої думки.

— Люди завжди перебільшують. Особливо такі, як оте базікало Катя.

— А в чому, на вашу думку, причина того, що ці стосунки були не зовсім… добрі?

— Не можу вам сказати. Якесь давнє непорозуміння. Вони знайомі дуже давно.

— Ваш чоловік колись працював у Маринова, чи не так?

— Здається…

— А чи не здається вам, що Маринов виявляв до вас певні симпатії?

— Мало таких жінок, до яких би він не виявляв симпатій, — вибачливо посміхається Баєва. — Подеколи він фліртував і зі мною… Це було не дуже приємно моєму чоловікові, але з таких дрібниць, ви самі розумієте, не народжується неприязнь.

— Неприязнь, кажете…

— Я не точно висловилась. Хоч це нещастя мене особисто не стосується, але ж, розумієте, — людина, все одно розстроюєшся.

— Розумію. Ідіть розвійтеся, а коли зберетеся з думками, ми знову поговоримо.

— Із задоволенням, — втомлено посміхається вона. — Хоч я не знаю, що ще я могла б вам повідомити.

— Зараз я теж не знаю, але хто зна… — кажу я і, кивнувши їй на прощання, рушаю до виходу. Та дійшовши до дверей, раптом обертаюсь:

— Чи не пригадаєте ви, о котрій годині прийшов додому вчора ваш чоловік?

— Не можу вам точно сказати… — відповідає Дора, трохи здригнувшись. — У кожному разі, дуже пізно.

— Що ви маєте на увазі під висловом «дуже пізно»?

— Близько третьої години… або четвертої.

— І часто він так затримується?

— Це з ним трапляється час од часу.

— Коньяк чи карти? Чи щось третє?

— Не знаю. Я ніколи не розпитую його. З цього приводу в нас свої усталені стосунки.

— А він додержується правил?

— Не розумію вашого натяку, — кидає фатальна жінка, але її сердитий вигляд свідчить про те, що вона все чудово розуміє.

Залишаю її, щоб у неї піднявся настрій, і виходжу. Напівтемний хол порожній. Міліціонер пішов, огляд закінчився, тіло винесено, будинок може повертатися до свого звичного життя. Отже, мені вже нема чого тут робити.

Надворі, як і слід було сподіватись, усе ще дощить. Натягую капелюха майже на ніс і виштовхуюсь з тепла у мряку. Ну й погодка, як сказав би лікар. У таку погодку погано лише те, що не знаєш, чи вже сутеніє, а чи тільки почало розвиднятися. Але для цього існують годинники. Цікаво, доки йтиме годинник Маринова? Як я помітив, самовбивці не мають звички заводити будильник перед тим, як сполоснути свої нутрощі ціаністим калієм. І потім предмети — годинники чи щось інше — поважніші в своїх свідченнях, ніж деякі люди. Пробачте, товаришко Баєва, я не хотів образити вас. Ви приховали все, що могли. Ваш чоловік зробить те саме, наскільки це йому вдасться. Інші, в свою чергу, наслідуватимуть наш приклад. Уся справа в тому, що різні люди, як правило, приховують різні речі. Не знаю, чи ви мене розумієте.

Іду, заглибившись у ці свої думи, й майже не помічаю довколишнього пейзажу. Це звільняє мене від докладного опису вулиць мого рідного міста, мряки з її особливостями, як-от: колір, запах і температура, а також перехожих їхньої статі, віку й характеру ходи. Одне слово, відкрию свою кінцеву мету — лабіринт дворів Торгового будинку.

Чому цей будинок називають «торговим», а не «адвокатським», хоч він з самого початку заповнений саме адвокатськими конторами, — це таємниця, невідома навіть карному розшуку. Хоч би як там було, торговий чи адвокатський, але цей будинок має дуже непривабливий вигляд. Похмура жовта фарба, якою щороку його мажуть, не в змозі приховати тяжкий відбиток років. На щойно пофарбованих стінах знову й знову проступають плями сажі й вологи, що нагромаджувались десятиліттями. За вікнами, непривітними й вузькими, немов ще й досі зберігається задушлива атмосфера нечистих справ. Кабінки на першому поверсі схожі не на контори, а на барлоги. Вузькі дворики скидаються на похмурі колодязі, які немов закриті цинковою лядою дощового неба.

І все-таки цей будинок має одну чудову річ — емальовані таблички, вивішені довгими рядами біля під'їзду. За допомогою таких табличок можна легко знайти потрібну нам особу з адвокатського клану, досить лише мати одну-дві години вільного часу.