Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Проте вчинок ще жахливіший.

— Але як можна припускати, що вбивство вчинив…

— Зараз ми не говоримо про вбивство. Ми говоримо про долари…

— У мене немає доларів, запевняю вас…

— Ніяких? Жодного банкнота?

— Е… власне, один банкнот є… я зберігаю його на чорний день… це теж частина авансу…

— Покажіть, щоб я побачив цей аванс…

Старий підводиться й іде, як сновида, на кухню. Звідти долинає гуркіт, мабуть, Лічев пересуває меблі чи якісь інші предмети, відтак знову з'являється в кімнаті, тримаючи двома пальцями згорнутий вчетверо банкнот. Мені не треба його розгортати, аби впевнитись, що це сто доларів.

— Як ви роздобули цей банкнот?

— Мені дав його особисто Асенов.

— У присутності вашої дружини, чи то пак, колишньої дружини?

— Ні. Він дав без свідків.

— Де? Коли?

— Відразу ж після купівлі телевізора. Він обіцяв мені триста доларів, а оскільки телевізор коштував двісті…

— Це ми ще перевіримо, — кидаю я, забираючи банкнот. — Коли вас викличуть відповідні служби, ви одержите документ на конфіскацію…

— Але ж, товаришу інспектор… Навіщо «відповідні служби»? Візьміть банкнот, якщо він вам потрібний для слідства, але навіщо «відповідні служби»? Я стара людина…

— А я не хабарник…

Мені трохи неприємно свербить рука, але фізичні дії — це не мій метод. Тим паче, стара людина…

З передпокою лунають ніжні такти старовинної мелодії. Нічого спільного з бразільською самбою. Хоч між ними існує якийсь не зовсім чистий зв'язок.

— Ваші гості… — нагадую я й підводжусь.

— Та зачекайте! Не треба «відповідної служби»!

— Треба, і навіть обов'язково, — відповідаю я. — Ну ж, рушайте, бо ваші гості розтрощать двері.

Зараз господар, напевно, не дав би за тих гостей і щербатої копійки, але я прямую до дверей, і старий змушений іти слідом за мною саме в ту мить, коли знову звучить старовинна мелодія. Я виходжу, мало не зіткнувшись із парою пронафталінованих дідусів часів Фердінанда або Батенберга, й збігаю сходами вниз.

Ще одне відкриття з невідомими наслідками. Небокрай, як казав мій шеф, і далі прояснюється. Але без будь-якого практичного ефекту. Зв'язку між моїм колом людей і тією кімнатою на п'ятому поверсі все ще не видно. А вже збігає восьмий день. І ворожі радіостанції гавкають дедалі лютіше. Поки ваш вірний Петр Антонов піднімається й спускається сходами, шукаючи собі роботу. Стодоларовий банкнот? Один-єдиний, до того ж, можливо, справді переданий з рук у руки, віч-на-віч, він поки що не може нічим допомогти мені. Грошові знаки самі по собі — то не моя галузь. Для цього існує «Кореком». І деякі інші служби, де не продають телевізори.

Слідом за восьмим днем, як, мабуть, здогадуються найкмітливіші читачі, настає дев'ятий день. Шеф ще мене не викликав, та це нічого не означає. Полковник — терпляча людина й гадає, що після того, як він один раз щось мені сказав і потім повторив, утретє нагадувати не треба. Але всяке терпіння не безкінечне, і я невиразно відчуваю, що скоро мене покличуть.

Я згадую про це для того, щоб ви уявили собі, в якому настрої я приходжу на роботу вранці на дев’ятий день. Перший телефонний дзвінок лунає близько десятої години, й розмова не приносить мені полегшення. Мертвим голосом Дора повідомляє, що між нею і Марином усе кінчено. Слухаю її без вигуків, неуважно думаючи про те, що так буває завжди, коли сунеш носа не в свої справи. Й аби хоч щось сказати, запитую:

— Отже, ви все-таки насмілились йому все розповісти?

— Нічого я не розповідала, — підхоплює в трубці мертвий голос. — Зате йому про все повідомив Філіп…

«Ну, — мовчки зітхаю я з відтінком малодушності, — добре хоч, що не я став причиною. А як би й я — то що змінилося б?..»

— Коли це сталося?

— Увечері. Він повернувся пізно, я навіть не чула коли. Зате сьогодні вранці я все добре відчула. Філіп виклав йому геть усе і в найбрудніших тонах.

— Послухайте, ви повинні пояснити…

— Щоб вийшло, ніби я виправдовуюсь? Не збираюсь нічого пояснювати, і взагалі в мене вже ні на що немає сил.

— Не кажіть дурниць. Де ви зараз?

— Телефоную з Орлиного мосту.

— І куди йдете?

— До Магди, куди ж іще? Моє ліжко зберігається…

— Слухайте, — кажу я, — не виводьте мене з терпіння. Ідіть до Магди й чекайте там, поки я… взагалі поки за вами прийдуть. Зрозуміло?

Вона щось машинально бурмоче й вішає трубку.

Зараз мені не вистачає тільки цього: залагоджувати особисті справи. Наче мої й особисті, й службові справи цвітуть і процвітають. Добре, що в даному випадку приватні інтереси якоюсь мірою пов'язані із слідством. Цікаво знати, як саме вчинив Філіп і чому він учинив саме так. Щоб покарати Дору? Але така людина, як Філіп, змонтувавши чудовий механізм для шантажування, не стане знищувати цей механізм просто так, щоб когось покарати. Бо віднині він остаточно втратив останню можливість шантажувати Дору.