Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Надворі сутеніє, коли я, поспішаючи, долаю довгі сходи, що ведуть на затишне горище громадянина Лічева. Натискаю на дзвінок, та замість знайомого різкого дзеленчання зсередини долинають кілька ніжних тактів старовинної мелодії. Запитально поглядаю на дзвінок — чи не натиснув я помилково замість нього на кнопку радіоприймача. В цю мить двері прочиняються й з'являється зморщене, задоволено усміхнене обличчя Лічева.

Заради точності відзначу, що, забачивши мене, старий пригасив усмішку.

— Ви з'єднали радіо із дзвінком? — запитую я, щоб дати йому отямитись.

— Та ні… Але це знову мій винахід.

— Хіба до вас не можна зайти? — вдруге запитую я, бо господар заступив двері, ніби гадає, що ми побазікаємо просто тут, на сходах, як оті плетухи.

— Звичайно ж, заходьте, — неохоче відступає старий. — Я, знаєте, чекаю гостей…

— Я вас не затримаю. Поки гості прийдуть…

Обстановка на горищі така сама, як і шість днів тому. Немає ні пляшок, ні бутербродів, ні солодощів, що залишилися ще з різдвяних свят, — взагалі ніяких ознак того, що мають прийти гості. Проте, чекайте, помиляюсь! Власне, їжа є, тільки духовна: біля стіни стоїть чудовий великий телевізор. Екран освітлений. Диктор, встромивши носа в рукописи, читає інформаційний бюлетень.

— Це теж ваш винахід? — недбало показую на телевізор.

— Е ні.

— Але модель чудова. На рівні «Корекома».

Господар не подає вигляду, що мій комплімент тішить його.

— Якщо не помиляюсь, ви одержуєте дуже скромну пенсію? — кажу я, сідаючи в зручне старе крісло.

Чудове крісло. Воно, як промокальний папір, враз висмоктує з тебе втому.

— Зовсім скромну, — визнає старий. — Але ж і потреби в мене невеликі. Знаєте, стара людина… Одне слово, маю деякі заощадження…

— В доларах, чи як?

— Ну, навіщо ви так: «В доларах»… Я ж не родич Рокфеллера.

— Я не досліджував ваш родовід. Але як я вже натякав, цю річ куплено за долари. Можу навіть назвати вам точну дату, коли саме. Й навіть ім'я людини, яка супроводжувала вас і купила його, мабуть, за ваші гроші.

— Якщо вам відома ця історія, навіщо ви мене запитуєте?

— Я запитую вас про передісторію: як це сталося, що Асенов заборгував вам аж на телевізор?

— Я ще минулого разу казав вам: моя дружина, тобто колишня дружина, заборгувала мені гроші й, оскільки вона домовилася з Асеновим, що він розраховується з нею доларами…

— Ви не казали цього минулого разу, навпаки, заперечували. Будьте уважнішим, Лічев, бо, попри мою принципову повагу до старих людей, я змушений буду вжити щодо вас відповідні санкції…

— Але ж хіба…

— Зачекайте! — зупиняю я його. — Щоб застерегти вас від нової брехні, хочу звернути вашу увагу на те, що заборгованість Асенова перед Гелевою не досягала суми вартості телевізора.

— Саме це я й хотів вам пояснити: це було щось на зразок авансу з боку Асенова. Так би мовити, послуга за послугу.

— За яку послугу?

— Я ж вам уже казав… — Старий, зніяковівши, замовкає. — Я зібрав для нього деякі відомості про ту нікчему, з якою він збирався одружитися.

— Справді, я й забув. Ну, в такому разі винагорода була досить солідна.

«Досить солідна, — думаю собі, роздивляючись охайне, затишне горище. — А потім іди й доводь, що обстановка це, мовляв, своєрідна посвідка людини, яка серед неї живе. Це горище мало б бути сховищем невинного янгола».

Старий мовчить, по-дідівському схрестивши руки на колінах. Потім позирає на мене краєм ока, щоб відгадати, що я збираюся робити, і взагалі, чи не надумав я вже йти.

Піду, але трохи згодом. Шкода розлучатися з таким чудодійним кріслом.

— Телевізор — не єдина ваша комбінація, Лічев. Ви й раніше користувалися послугами Асенова, а ще раніше, до обмеження, самі купували товари на бони.

— Та тоді ж бони продавалися на вулиці…

— Так, але ж вони не валялися на бруківці. Й ціна на них була на «чорному» ринку досить висока.

— Я ж вам пояснив: скромні заощадження.

— А яку частину ваших заощаджень зараз становлять долари? Й де саме ви їх зберігаєте?

— Не розумію вашого натяку.

— Я не натякаю, а кажу просто у вічі. І щоб бути до кінця відвертим, скажу вам, що у небіжчика Асенова в гаманці була значна сума доларів. Сума, якої під час огляду не виявилося.

Обличчя старого, й без того не дуже рум'яне, зовсім жовтіє.

— Ви… ви просто дивуєте мене подібною підозрою… — Він піднімає свої зморщені, як у півня лапи, руки. — Це просто жахлива підозра…