Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Маючи в руках такий сюжет, я б легко спекався деяких письменників, що приходять до мене в пошуках карколомних сюжетів. Тільки де ж вони, ці сюжети? Порпаєшся в людській буденності, стикаєшся з банальними історіями, звичайними людськими драмами. І немає навіть натяку на напруження, на екзотику…

Але повернімося до дійсності.

Отже, ця елегантна, вихована й приємна людина Філіп Манев псує життя Дорі. А також і мені. Долари, махінації з паспортами, новорічні подарунки… — все це вимагає певних довідок з торговельної мережі.

Наступного дня, поки я чекаю в своєму кабінеті цих довідок, мене не перестають цікавити деякі люди: цей самий Філіп і особливо Дора. Можливо, жінка має рацію — відкриє свою душу, а чоловік, спокійний і серйозний, в подяку за це вижене її геть. Це трапляється з такими людьми: мовчать, мовчать, а потім візьмуть та й утнуть якусь дурницю.

Тим паче, що він має певні підстави для цього. Зрештою, може, те минуле — вже минуле, але ж це не сон. Все це факти, а факти завжди полишають сліди. Ніби дефект, якого позбулися. Щоправда, деякі люди з виправленими дефектами живуть навіть довше за здорових, бо вони обережніші. Це, звісно, не означає, що треба прагнути мати якийсь дефект.

Нічого дивного, якщо її виженуть за минуле. Треба було б узяти приклад з моєї вчительки, яка терпить не тільки моє минуле, а й сучасне. Навіть тактовно старається приховати, що це сучасне її просто-таки жахає.

Трапляється, піду в нею кудись у ресторан після тривалого перебування десь у провінції, ще переповнений свіжими враженнями від якоїсь справи, й заводжу розмову між гарячим і десертом:

— Він отруїв її дустом… Груба робота… Делікатніші люди використовують снотворне й інсценують самоотруєння… І уявляєш?.. Протягом п'яти днів нею навіть ніхто не поцікавився… Ми знайшли труп, що вже розклався…

Або:

— … Справжня бойня… Голова в нього була настільки спотворена, що ми ледве впізнали труп…

Моя вчителька перестає їсти й відводить погляд кудись убік, роблячи неприховані зусилля заглушити нудоту, що підступила їй до горла.

— Вибач, — кажу я, — хіба ж ти не знаєш, що ми, болгари, відпочиваючи, говоримо про роботу і навпаки.

— Але ж у тебе, Петре, й робота, ох і робота… — упівголоса відповідає вчителька з жалюгідною подобою усмішки на обличчі.

Потім, боячись не образити моєї професіональної честі, додає:

— Я хотіла сказати, що не всяка нервова система може витримати це.

— Авжеж, — кваплюсь погодитись я. — Але нерви, як і все інше, загартовуються.

— Тобто грубішають.

— Може, й так. Просто важко призвичаїтись до того, що викликає в тобі відразу. Ті паскудства є в кожному моргу, навіть у кожній лікарні. Та вони лише наслідок іншого, справді гидкого, чим ще забиті голови деяких типів…

— Так, — у свою чергу погоджується моя вчителька.

І щоб знову не заглиблюватись у безодню паскудства, вона намагається змінити тему розмови:

— Ти вже прочитав ту книжку?

— Ще ні… але ти маєш рацію: вона справді чудова. Це видно з перших же сторінок.

— Хіба ти ще й досі на перших сторінках?

— Ну, я точно не пам'ятаю, до якого місця дочитав, але за такої вічної крутанини, сама розумієш…

— Але ж книжки вдень не читають. Для цього є ночі й вечори…

Ночі й вечори. Вона не знає, що ночами й вечорами я дуже часто роблю те саме, що робив удень, роблю, звичайно, подумки, намагаючись розплутати якийсь страшенно заплутаний клубок, аби дати лад купі суперечливих фактів. І потім усі ті люди, що крутяться в моїй голові, не хочуть розходитись, хоч я вже разів сто кажу їм: «Годі вже, йдіть, дайте мені спокій». Аж ні, вони не зникають, усе стоять мовчки й дивляться на мене — Дора зі своїм батьком і безпорадна Магда. І Моньо з тремтячими губами, і взагалі вся їхня компанія в повному складі. Як же тут сядеш читати книжки про вигаданих людей, коли тобі не вистачає часу розібратися з живими.

Але це зовсім інше питання, я тільки хотів сказати, що моя вчителька добровільно сприймає мене таким, яким я є, з моїм минулим і сучасним. І це повинно правити за приклад отим типам, що ладні через якісь там минулі гріхи одвернутися від людини…

В цю мить різко дзеленчить телефон, щоб нагадати мені: зараз іще не час для розумових вправ у ліжку — я перебуваю на робочому місці.

— Так, це я… слухаю… Невже? Ага, отже, той самий? Ну, чудово, вишліть мені довідку…

Після цих загальних слів, з яких складається кожна телефонна розмова, я схиляюсь над столом з наміром знову зосередитись, аж у кімнату входить лейтенант.