Ростислав Самбук - Буря на озері

Надя блиснула очима.

— І ти хочеш, щоб Олексу побачили зараз у чайній? — запитала осудливо. — Чесно кажучи, я дивуюсь, що ви прийшли сюди. Минув лише тиждень… — дошкульніше вколоти було неможливо: хлопець зблід, і обличчя в нього видовжилося.

— Справді, — одповів ніяково, — лише тиждень минув… Але ж Ніні так хотілося потанцювати!

— Хіба збагнеш чуже горе! — мовила Надя повчально й махнула рукою так, що всі зрозуміли: ні, вона не така й ніколи не дозволила б Олексі танцювати через тиждень після смерті батька.

— Андрій Михайлович був людиною веселою й ніколи б не засудив нас… — спробувала виправдатися Ніна, але посмішка зійшла з її обличчя, й очі зробилися сумними.

Оркестр заграв «бариню». Олекса взяв Ніну під руку, але вона рішуче відсторонилася. Надя очікувально подивилася на Шугалія, проте він ніяк не зреагував на її натяк — сидів і дивився, як через зал, безцеремонно розштовхуючи танцюючих, прямують до них два хлопці. Один з них за кілька кроків поманив Надю, та з готовністю підвелася й пішла йому назустріч, а другий зупинився перед Ніною.

— Пішли, Ніно! — поклав їй руку на плече.

Дівчина повела плечем, але хлопець не відпускав її.

— Відчепися! — Олекса різким рухом скинув руку хлопця з Ніниного плеча.

— Ти дивись, — здивувався той, — воно ще пручається! — Хлопець був на голову вищий за Олексу, кремезний, але вайлуватий. Він розчепірив пальці, наблизив до Олексиного обличчя. — Не буде зараз тебе тут, пойняв? Зхаваю тебе й не помічу… Олекса не відсторонився.

— Бачиш, Ніна не хоче танцювати. І не буде, я не дозволю. Піди проспися, від тебе за півкілометра тхне.

— Дивись, воно заговорило! — удав здивування хлопець. — Хто воно таке, Нінко? Тріпло заїждже. Тобі що, своїх не вистачає?

— Ану, мотай звідси! — Олекса почервонів од гніву. — Бо зараз виведуть.

— Вийдемо! — запропонував той. — Давай вийдемо, мені тут розмовляти з тобою незручно.

Ніна стала поруч Олекси.

— Слухай, Петре, — мовила спокійно, — я зараз покличу дружинників…

— Плювати я хотів на твоїх дружинників! — Все ж хлопець мимовільно озирнувся. Але одразу стиснув величезного кулака, насварився на Олексу. — Ти наших дівчат не чіпай. Мало тобі львівських? Бо голову скрутимо й назад не поставимо! Усьок?

Олекса стиснув зуби. Обійняв Ніну за плечі, і цей жест був красномовніший за будь-які слова.

— Не слухаєшся, значить?.. Але ж я тебе попередив! — хлопець хитнувся, наче хотів відсунути Олексу зі свого шляху, натомісць різко повернувся й пішов до виходу. Завгородній дивився йому вслід гнівно. Відсторонився від Ніни.

— Почекай на мене, — мовив рішуче. — Я з ним хвилинку побалакаю…

— Ні, — міцно схопила його за руку. — Ти що, з глузду з'їхав?

Плечі в Олекси опустилися.

— Пішли… — запропонував. — Не можу я тут…

Ніна тривожно зиркнула на двері, за якими зник Петро.

— Трохи зачекаємо…

— Не боюсь я його, — зрозумів її вагання Олекса.

— Ти не знаєш Петра. Краще не зв'язуватись.

— Якщо тремтіти перед кожним хуліганом!..

— Його всі в Озерську бояться.

— Пішли… — махнув рукою Олекса. Він потягнув Ніну до виходу.

Шугалій помітив, що товариш Петра кинув Надю посеред залу й поспішив за ними. Що ж, вирішив, без його втручання не обійтися. Швидко перетнув зал і вийшов до порожнього вестибюля. За Олексою й Ніною вже грюкнули двері, і Петрів товариш вислизнув за ними.

Петро стояв неподалік од Будинку культури, спершись спиною на стовбур дерева й засунувши руки до кишень. Олекса побачив його й зупинився. За кілька кроків од нього зупинився й другий хлопець.

Петро мовив знущально:

— Чого ж ти злякалося, цуценя зальотне? Іди в мої обійми, і тобі стане кльово! Бо мої обійми не гірші від Нінчиних…

Олекса озирнувся на другого хлопця й побачив у дверях Будинку культури Шугалія.

— Ого, а вас аж троє! — завагався на мить, бо взяв Ніну за руку й відступив убік. — Сам на сам злякався?

— Ти мені погавкай! — Петро одірвався од дерева, ступив ліниво крок. — Бачив розмальовані писки?

Ніна потягнула Олексу назад, однак шлях до відступу було вже перекрито.

— Чекай… — Олекса випростав руку й нараз легко, навіть якось граціозно кинувся на другого хлопця. Той не встиг ухилитися, Олекса схопив його за руку й кинув через себе. Хлопець упав незграбно на бік, певно, він не встиг навіть збагнути, що сталося.

Петро, як роздратований ведмідь, посунув на Олексу. Можливо, тому довелося б кепсько, але Шугалій вирішив, що настав час втрутитися. Заступив хлопця й мовив владно: