Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

Двері широко розчинилися, і вийшла міс Ріордан у світло-зеленому костюмі. Очі в неї були здивовані й перелякані. Вона дивилася на мене, обличчя її, освітлене лампочкою, зблідло.

— Боже! — прошепотіла вона. — Ви схожі на тінь батька Гамлета.

У вітальні лежав рудувато-коричневий килим, біля каміна, обкладеного чорним мармуром, з високою залізною підставкою для дров, стояли білі й рожеві стільці. У стіни вмонтовані книжкові шафи аж до стелі, цупкі кремові штори закривали опущені жалюзі.

В кімнаті ніщо не свідчило про присутність тут жінки, крім дзеркала на весь зріст і чисто витертої підлоги перед ним.

Я напівлежав у глибокому кріслі, поклавши ноги на маленького стільчика. Випив дві чашечки чорної кави, трохи спиртного, з'їв два яйця, зварених некруто, з грінками і ще трохи кави з коньяком. Усе це я з'їв у столовій кімнаті, але ніяк не міг згадати, який вона мала вигляд. Здавалося, що це було дуже давно. Я знову був у гарній формі, до мене повернулася розсудливість…

Енн Ріордан сиділа навпроти, схилившись уперед, її ніжне підборіддя було занурене, ніби в чашечку, в її ніжну долоню. Темні очі дивилися з-під пухнастого червоно-коричневого волосся. У руці стриміла ручка. Обличчя Енн було стурбоване. Я розповів їй дещо, але не все. Про Лося Меллоя, звісно, промовчав.

— Я думала, ви п'яний, — сказала вона. — Мені здалося, що вам треба напитися, щоб прийти до мене. Я думала, що ви з тією блондинкою… Я думала… Втім, не знаю, що я думала…

— Ладен закластися, що все це ви заробили не своїм пером, — сказав я, оглядаючись довкола. — Навіть тоді, якщо вам платять за те, що ви думаєте.

— Мій батько усе це придбав, не беручи хабарів з поліцейських, — відповіла вона, — як той гладун-ледащо, котрий у нас зараз шеф поліції.

— Це мене не обходить, — сказав я.

— У нас було кілька акцій в Дель-Рої. Акції на земельні ділянки. Вони обдурили батька, бо на тих ділянках знайшли нафту.

Я кивав головою і пив з прозорого кришталевого келиха. Те, що я пив, було чудове і смачне.

— Тут можна непогано влаштуватися. Просто хоч перебирайся. Усе готове.

— Це в тому разі, якщо охочий переїхати підходить хазяйці і на нього тут чекають, — відповіла вона.

— Нема й секретаря, — сказав я, — який міг би заважати… Вона зашарілася:

— Не жартуйте, адже ваше покликання бути мало не до смерті побитим, наштриканим наркотиками, з потовченою пикою невідомо за що. Хіба цього не досить?

Я нічого не відповів, бо був дуже стомлений.

— Отже, — сказала вона, — у вас вистачило глузду зазирнути у мундштук. Тоді після розмови в Астер-Драйві — я вже думала, що нічого путнього чекати від вас не слід.

— Ті дві візитки нічогісінько не означають.

Вона здивовано глянула на мене.

— Ви сидите тут і розповідаєте мені, як той знахар з допомогою двох поліцейських відлупцював вас, а потім вас наштрикали наркотиками, щоб як слід провчити. Треба бути обережнішим.

— Я мав це розповісти. Даруйте, грубий мій стиль. Ну й що з того?

— Але той елегантний психіатр звичайнісінький першокласний злодій. Він підшуковує клієнтуру, все обмізковує й тоді посилає бандитів відбирати коштовності.

— Ви справді так думаєте?

Вона втупилась у мене. Я прикінчив свій келих із спиртним. Вона кинула на мене миттєвий погляд.

— Звісно, я так думаю, і ви так думаєте.

— Думаю, що все трохи складніше.

Її усмішка була люб'язна й водночас трохи іронічна.

— Пробачте, я на мить забула, що ви детектив. Усе справді має бути трохи складніше, адже нескладні справи не роблять честі.

— Однак все-таки складніше, — повторив я.

— Гаразд. Я слухаю.

— Не знаю чому, але я певен цього. Можна мені ще випити?

Вона підвелася.

— Раджу вам хоч інколи пити воду, аби було що посилати до біса.

Вона підійшла й взяла мій келих.

— Зважте, це буде останній.

Вийшла з кімнати, і до мене долинув дзенькіт об келих кубиків льоду. Я заплющив очі, слухаючи ті звуки. Мені не слід було сюди приходити. Аби вони знали про мене стільки, скільки я про них, вони б неодмінно прийшли. Ото була б буча. Ото була б бійка.

Вона повернулася, тримаючи в холодних пальцях холодний келих. Торкнулася моїх пальців. Я притримав її пальці, а тоді повільно відпустив, як це буває уві сні, коли прокидаєшся від сонячних променів.

Вона зашарілася, повернулася до свого стільця й довго вмощувалась на ньому. Запалила сигарету, спостерігаючи, як я п'ю.

— Амтор досить жорстокий чоловік, — сказав я. — Але я не і думаю, щоб він був мозковим центром тієї ювелірної зграї. Втім, я можу й помилятися. Аби це був він, то не думаю, щоб я вийшов живий з тієї лікарні. Проте йому є чого боятися. Він, власне, й не сердився, поки я не став теревенити про тайнопис.