Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

Старий будинок. Один із тих, яких вже більше ніхто не будує. Певно, він розташований на затишній вулиці із заплетеною трояндами альтанкою та великою кількістю квітів перед фасадом: елегантна, прохолодна і спокійна споруда під яскравим каліфорнійським сонцем. А що там усередині — нікого не цікавить, аби мешканці його не зчиняли галасу.

Я вже підняв ногу, щоб ступити на сходи, коли почув, як хтось кашляє. Мене наче відкинуло назад, і я побачив напіввідчинені двері в другому коридорі, що теж виходив до холу. Навшпиньках проминув коридор і сторожко притиснувся до напіввідчинених дверей. На килим біля моїх ніг падало світло. Я чекав. Знов почув кашель — глибокий, що мав вириватися з великих грудей. Він лунав заспокійливо й мирно. На якого дідька мені той кашель? Єдине, що мені слід зробити, — зникнути з цього будинку. Але кожен, хто міг бути у тій кімнаті з напіввідчиненими дверима, цікавив мене. Може, там та людина, заради якої не гріх і зняти капелюха. Я ще трохи посунувся уперед і став на самому краєчку освітленого кола, коли зашурхотіла газета. Я побачив частину кімнати, умебльованої не як камера, а як справжня кімната. На темному бюро лежав капелюх і кілька журналів. На вікнах — мережані гардини, гарний килим.

Пружини ліжка важко зарипіли. Могутній хлопець, як і його кашель. Обережно, кінчиками пальців прочинив двері ще на дюйм чи два. Нічого не сталося. Ніщо і ніколи не рухалося повільніше, ніж моя голова, що зазирнула усередину. Тепер я бачив усю кімнату: ліжко, людину на ньому, попільничку, по вінця повну недопалків. Вони були і на нічному столику, і на килимі. З десяток пожмаканих, подертих газет розкидано на ліжку. Одну тримали здоровенні руки, перед здоровенним обличчям. Я бачив волосся над краєм газети. Темне — майже чорне, кучеряве — суцільна шапка волосся. Під волоссям — смуга білої шкіри. Газета трохи відхилилася. Я затримав подих, але людина на ліжку не підвела очей.

Йому слід було поголитися, здається, він завжди цього потребував. Я бачив його раніше. То було на Центральній авеню, у негритянському кафе «Флоріан». Я бачив його у кричущому костюмі, з білими завбільшки з бейсбольний м'ячик для гольфу гудзиками на піджаку та зі склянкою віскі у руці. Я бачив його з армійським кольтом, який здавався іграшкою у його долоні, бачив, як він невимушено проходить крізь розтрощені двері. Я бачив деякі зразки його роботи — вона була виконана на совість.

Він знову закашляв, ворухнувся на ліжку, смачно позіхнув і потягнувся до пожмаканої пачки сигарет, що лежали на нічному столику. Одна з них опинилася у нього в роті, спалахнув вогник, ніздрі випустили кільця диму.

— А-а, — видихнув він, і газета знову затулила його обличчя.

Я тихенько повернувся до холу. Здається, містер Лось Меллой був у надійних руках. Я спустився сходами униз. Із-за майже зачинених дверей долинало чиєсь бурмотіння. Я чекав почути у відповідь інший голос, але його не було. Отже, розмовляли по телефону. Я підійшов впритул до дверей і прислухався. То був низький голос, суцільне бурмотіння. До мене не долинуло нічого, що б мало якийсь сенс. Нарешті я почув, як поклали трубку, і у кімнаті запала тиша.

Настав час зникнути звідси, щоб бути чимдалі. Тому я відчинив двері й повільно ступив до кімнати.

Це був середній за розміром кабінет, обставлений з професійною акуратністю. Книжкова шафа з грубезними томами за скляними дверцями. На стіні — аптечка першої допомоги. За склом — білий емальований стерилізатор, у якому кип'ятяться голки і шприци. За широким столом, на якому лежали прес-пап'є, бронзовий ніж для розрізання паперу, підставка для ручок і нотатників для записів, задумливо сидів, обхопивши руками голову, чоловік у білому халаті.

Між розчепіреними жовтими пальцями я побачив волосся кольору вологого піску, воно було таке прилизане, що здавалося намальованим на його черепі. Я ступив ще три кроки, щоб він зміг побачити хоча б мої черевики. Голова підвелася, з пергаментного обличчя на мене подивилися глибоко запалі водянисті очі.

Чоловік розвів руки, ніби безпомічно, але жест був хитрий. Він хотів дотягнутися до дзвінка на кінці столу.

Я ступив ще два кроки і погрозив йому пружиною, але його пальці й далі просувалися до краю столу.

— Дзвінок, — проказав я, — нічим вам не зарадить. Вашого помічника я поклав у ліжко.

Він примружив очі:

— Ви були дуже хворі, сер. У дуже поганому стані. Я б не рекомендував вам поки що підводитися.