Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

— Вона сказала вам, що я нав'язався до неї?

Він трохи опустив очі:

— Ні.

Я усміхнувся:

— Може, кави?

— Ні.

Я пішов на кухню, заварив каву, чекав, поки осяде гуща. Ренделл стовбичив у кухонних дверях.

— Як мені відомо, ця зграя мисливців за коштовностями діє в Голлівуді і навколо нього, — сказав він, — вже років із десять. Але цього разу вони зайшли занадто далеко. Вбили людину. І, здається, я знаю чому.

— Ну що ж, коли злочин вчинили вони і ви зможете їх викрити, це буде перше розкрите вбивство, а знищували бандити людей не раз відтоді, як я живу тут. Я можу згадати й описати принаймні дюжину таких вбивств.

— Ви дуже люб'язні, Марлоу.

— Поправте мене, якщо я помиляюсь.

— Під три чорти, — кинув він роздратовано. — Ваша правда. Кілька справ було закрито для звітності, засуджені були підставні особи. Якісь покидьки взяли на себе вину високопоставлених осіб.

— Може, все-таки кави?

— Вип'ю в тому разі, якщо ви будете зі мною відверті і розмовлятимете без крутійства.

— Спробую, але не обіцяю викладати усі свої здогадки.

— Я можу без них обійтися, — сказав він в'їдливо.

— Гарний на вас костюм.

Він зашарівся.

— Цей костюм коштує двадцять сім п'ятдесят, — сіпнувся він.

— О боже, який вразливий поліцейський! — покепкував я і пішов до плити.

— Пахне чудово. Як ви її готуєте?

— За французьким рецептом. Зерно грубого помолу, ніяких фільтрів. — Я дістав цукор із шафи й вершки з холодильника.

Ми сіли один проти одного в закутку.

— Хвороба, лікарня — то вигадка?

— Ні. Зі мною сталася невеличка пригода у Бей-Сіті. Мене відвезли туди. Щоправда, не до в'язниці, а до приватної лікарні для наркоманів і п'яниць.

Він замислився:

— Бей-Сіті, ге? Вам подобаються важкі дороги, Марлоу, чи не так?

— Не те, щоб до душі. Мені просто довелося бути там. Раніше нічого подібного зі мною не траплялось. Я двічі пошився у дурні, вдруге мене бив якийсь поліцейський чи, може, він удавав, що поліцейський. Били моїм же пістолетом, а могутній індіанець мало не задушив мене. Непритомного вкинули до наркологічної лікарні, зачинили там, і якийсь час я був, напевно, пристебнутий до ліжка. Я не можу цього нічим довести, але на лівій руці досить гарна колекція слідів од уколів.

Він задивився на край столу.

— У Бей-Сіті, — проказав він повільно.

— Назва міста — як пісня. Пісня з брудної ванни.

— Що ви там робили?

— Мене завезли туди поліцейські. Я поїхав у Стілвуд-Хейтс, щоб побачити одну людину. Це у Лос-Анджелесі.

— Ту людину звуть Жюль Амтор, — неголосно проказав Ренделл. — Чому ви приховали цигарки?

Я дивився в свою чашку. От несосвітенний дурень.

— Мені це здалося дивним. Той «екстра»-портсигар у Маріотта, цигарка з марихуаною в ньому. Їх виготовляють десь у Бей-Сіті, вони зовсім не схожі на російські цигарки — з порожнім мундштуком і паперовим чубуком із тютюном та наркотиком.

Він підсунув до мене порожню чашку, і я наповнив її. Його очі обмацували моє обличчя — зморшку за зморшкою, пору за порою, — наче магічні окуляри доктора Торндайка чи кишенькова лупа Шерлока Холмса.

— Ви мусили мені сказати, — докірливо сказав він, сьорбнув кави й витер губи отороченою серветкою. — Але про цигарки я все одно довідався. Дівчина мені розповіла.

— До дідька! — сказав я. — У цій країні вже нічого не можна собі дозволити. Завжди жінки…

— Ви подобаєтеся їй, — промовив Ренделл тоном ввічливого агента ФБР із кінофільмів — із легким смутком і водночас мужньо. — Її батько був дуже чесний поліцейський. Тому втратив роботу. Не треба про неї так. Ви їй подобаєтесь.

— Гарна дівчина, але то не мій тип.

— Вам не до вподоби гарні? — Він знову закурив, відігнав долонею дим від обличчя.

— Мене захоплюють дівчата, які бували в бувальцях, затяті грішниці.

— Вони вас здадуть у хімчистку, — сказав Ренделл байдуже.

— Авжеж. А де я по-вашому тепер? Як ви називаєте те, чим ми зараз займаємось?

Він усміхнувся, певно, вперше за день. Очевидно, він дозволяє собі не більше чотирьох усміхів.

— Не багато я від вас довідався, — сказав він.

— Я підкинув вам гіпотезу, ви, мабуть, швидше, ніж я, перевірите її. Цей Маріотт шантажував жінок, місіс Грейл щось таке казала мені. Але він займався ще чимось. Він був навідником у зграї, що полює за коштовностями. Він бував в світі, вибирав жертви і створював ситуацію. Він вибирав жінок, знайомився з ними щонайближче. Припустімо, що це було за тиждень до четверга. Це цілком імовірно. Аби Маріотт сам не вів машину, то він не повіз би місіс Грейл у Трок, або водій повіз додому їх іншою дорогою, не мимо того пивного бару, тоді пограбування б могло й не статися.