Володимир Кашин - Тайники розкриваються вночі

Тепер, коли всі труднощі минули і Нємченка було заарештовано, Юрій відчув слабкість. Руки й ноги стали неслухняні. Він знову опустився на стілець…

Після обшуку в хаті, який нічого не дав, капітан вивів Нємченка на подвір'я. Сюди вже під'їхала оперативна машина.

Юрій вийшов слідом за ними. Старшина замкнув хату і випроваджував з двору цікавих.

Начальник райвідділу міцно потис лейтенантові руку.

— Ви — молодець…

Юрій немов не чув слів майора. Думав, як дивно і боляче може часом скластися доля людини. Як це сталося, що він змушений заарештувати людину, котра страждала в концентраційному таборі. Адже це факт! Найкрасномовніший документ — тавро на руці. Він щойно сам бачив. Як міг колишній фронтовик, в'язень фашистів, стати злочинцем?

Відповіді на це Юрій не знаходив.

Гармаш не знав того, що відповідь незабаром буде. Не міг здогадатися, що все швидко з'ясується і виявиться: Нємченко був не жертвою фашистів, а провокатором, спеціально підсадженим гестапівцями в табір, щоб виявити підпільну групу опору.

Але, так чи інакше, зараз молоде, щире серце Юрія боліло від такого, як йому здавалося, трагічного повороту людської долі…

Київ, як і вся країна, не спав тієї ночі. Тільки тоді, коли куранти били дванадцять, безповоротно відділяючи старий рік від нового, минуле від майбутнього, — вулиці були безлюдні. Але минула година-друга, і то там, то тут почали з'являтися поодинокі постаті, окремі пари, і незабаром місто знову завирувало. Навколо засніжених ялин, уквітчаних гірляндами кольорових вогнів, навколо бородатих Дідів Морозів, на вулицях і бульварах знову з'явилися люди, тепер не такі заклопотані, як перед Новим роком, а веселі, трохи хмільні від вина і чудового настрою, яке створює свято.

На вулицях зазвучала музика.

І ці вулиці, віддані святкуванню на цілу ніч, і світло та гомін на них у незвичайний час, і самі люди — все було таке особливе, чарівне, наче із казки, яка триває тільки одну ніч, тільки раз на рік.

Десь о третій годині масивні двері Палацу культури відчинилися, і з них вивалився гурт юнаків і дівчат. Жартуючи, вони з гамором ліпили сніжки, обкидаючи одне одного.

— До Дніпра! До Дніпра! — залунали вигуки, і, обтрушуючись від снігу, ковзаючись, молоді люди посунули вулицею.

Непокірна теплій зимі могутня ріка котила хвилі між засніженими берегами. Тільки вузенька смуга криги при лівому березі тьмяно вилискувала під місячним сяйвом.

Юнаки і дівчата побігли до пішоходного мосту, який сяяв, як влітку, вогнями. Лише троє з цього гурту залишилися на набережній.

Це були Юрій Гармаш, Марина і Василь Гончаренко.

Марина наспівувала, тримаючи під руку Василя і Юрія.

З якоюсь незвичайною повагою Гончаренко поглядав на лейтенанта, який погодився прийти на новорічний вечір до молоді з «Оріона». Сьогодні Василь відчував себе щасливим. Чорні хмари, що зібралися над його головою, здавалось, почали розвіюватися. До того ж і Марина була до нього уважною, ласкавою, і тому вірилося, що все погане в його житті минеться.

Недалеко від мосту показалася самотня постать. Якась дівчина в шубці з капюшоном, охопивши руками голову, стояла на східцях набережної, наче ось-ось збиралася стрибнути в ріку.

У цій постаті, у відчаї застиглій над чорною водою, Юрій відчув щось знайоме. Серце його стиснулося від жалю.

Він вивільнив руку.

— До побачення, друзі! Спасибі вам за вечір!

— Ви нас кидаєте? — занепокоєно спитала Марина. — Ви повернетесь?

— Не чекайте на мене.

Лейтенант наблизився до самотньої постаті.

Став поруч.

Інна заклякла у своїй позі, удаючи, ніби не впізнала його.

Марина обернулась на мить.

Вона побачила дві нерухомі мовчазні постаті.

Пускався м'який лапатий сніжок. Білі пластівці повільно кружляли в повітрі, тихо опускалися на землю. Від того, що вони зависли перед очима, здавалося — їх причеплено на нитки, як вату на ялинці.

Коли Марина оглянулась удруге, снігова запона вже закрила постаті на східцях набережної, і дівчина відчула, що на всьому світі залишилися тільки двоє — вона і її Василь…

— Мій любий! — сказала вона. — Мій мужній! Мій Василику!.. — і тихо припала йому до грудей…

Кашин Володимир Леонідович — український письменник.