Володимир Кашин - Тайники розкриваються вночі

Та незабаром трунар вгамувався. Почуття кривди, якої завдав Бородкін, потроху відступало перед іншим, що народжувалося в ньому, перед почуттям своєї доброчесності й порядності порівняно з таким мерзотником.

Розвівши руками, обернувся до могил, мов беручи їх у свідки того, як підло ошукав його, чесного трудягу, цей шахрай.

Потім замкнув браму, вкинув ключі в кишеню і, згадавши, що вдома знайдеться чарчина, така потрібна йому після хвилювання, заспішив до хати…

За Нємченком виїхали з Кагарлика [21] Кагарлик — місто у Київській області, адміністративний центр Кагарлицького району. Розташоване на півдні Київщини, на правому березі Дніпра — між Дніпром, Стугною і Россю. Місто займає площу 2130,7 га. Населенння Кагарлика складає 13 650 осіб (2004). Існує дві версії походження назви міста «Кагарлик»: 1) від татарського «Ерлик» (під такою назвою поселення також згадувалось), що дослівно перекладається «наказ, веління». Перша частина топоніму «Кага», імовірно, апелює до імені начальника загону Батия, що охороняв тут кордон; 2) за іншим поясненням, назву виводять від слова каганлик, що означало «каганова земля», тобто землі, які належали якомусь кагану, ватажку давніх тюркських племен. перед світанком.

Зимовий вітер люто шарпав брезент міліцейського всюдихода. Їхали мовчки, прислухаючись до свисту вітру і рівного гудіння мотора.

Юрій примостився в кутку на задньому сидінні, яке майже повністю зайняв його сусіда — огрядний капітан з карного розшуку.

Думки лейтенанта випереджали події. Вимальовувались картини затримання Нємченка, який утік з Києва. Невдовзі після втечі міліція довідалась, що він переховується в селі у свого дядька. За хатою встановили нагляд. Вичікували слушного часу, коли злочинець залишиться в хаті сам.

Сьогодні ввечері нарешті надійшло повідомлення, що дядько і дядина Нємченка поїхали в Київ…

Юрію не терпілося. Здавалося, машина не біжить, а повзе, і, поки приїдуть, Нємченко втече кудись далі.

Майор, начальник райвідділу, який сидів поруч водія, обернувся до Гармаша.

— В цьому селі сталася незвичайна подія. Чоловік просидів у ямі шістнадцять років! З війни. Уявляєте собі?! Шістнадцять років добровільного ув'язнення, у полоні тваринного страху перед розплатою. Під час окупації служив у поліції. Втекти з німцями не встиг і сховався у сараї свого брата, де викопав під дровами яму. До нього доходили звістки про амністії, про те, що щире каяття може пом'якшити його долю, але він не вірив навіть братові, який радив повинитись.

Тільки позаторік згодився. Виліз до людей неголений, у довгій полотняній сорочці… Як з домовини. Обличчя біле, воскове. Бачили, як картопля пускає паростки? Такого кольору. Очі мерхлі. Підняв угору руки й сказав: «Можете вбити. Я однаково давно вже мертвий…»

По паузі майор додав з усміхом:

— Може, й цей хоче так пересидіти.

— А що тепер з тим поліцаєм? — спитав Юрій.

— Теслярує в колгоспі. Тихий. Голови не підводить, усе в землю дивиться. Видно, боїться з людьми очима стрітися… Персонаж з роману Достоєвського!

Машина загальмувала, повернула і виїхала на грейдерну дорогу. Юрія ще дужче притисло в куток.

— Починається райське життя, — буркнув капітан.

Промінь фар намацував шлях, вкритий мокрим снігом.

— Двадцять кілометрів. Пісок і глина. Яри і горби, — поскаржився начальник райвідділу. — Але якось доберемось.

Машина обережно сповзла в долину. Мотор весело захурчав, і промінь фар знову швидко заплигав по шляху.

Кілька разів загрузали, виходили, поки водій виводив машину з чергової вимоїни. Та найтяжче довелося на крутому глинястому узвозі.

Це було фантастичне видовисько: слизький шлях у міжгір'ї, над яким височіють білі від снігу, феєрично-іскристі береги, освітлювані метушливими променями фар, чорні лаштунки ночі й люди, схожі на казкових істот, що борються із завороженою горою.

Коли нарешті вибралися на рівне, Гармаш скрушно глянув на свої черевики. Майор помітив, як оглядає він їх у світлі фар.

— Думав у чоботи взути вас! Забув!

— Буде мені наука.

Десь близько п'ятої години ранку з темряви вихопилися крайні хати села.

— Приїхали, — сказав начальник райвідділу. — Звідси підемо пішки… Шкода ваших черевиків, — ще раз сказав співчутливо.

Юрій махнув рукою. Здавалося, босий пішов би, аби тільки не дати злочинцеві втекти. Йшли через усе село. Ось від одної з хат відділилася постать і, ледь окреслена на тлі досвітнього неба, рушила до них.