Володимир Кашин - Тайники розкриваються вночі

— Товаришу майор, він у хаті! Не виходив.

— Добре. Що ж, будемо починати. Незабаром світанок…

Хату оточили. Майор постукав у двері.

На сусідньому подвір'ї завалував собака. Грудневий морок ставав по-досвітпьому сірим. Немов на проявлюваній фотоплівці вимальовувались обриси гостроверхого кам'яного будинку з міцними дверима, широкими вікнами, затуленими зсередини віконницями.

«Справжня фортеця», — додумав Юрій.

— Хто там? — долинуло з хати.

— Міліція! — крикнув майор, — Відчиняйте, Нємченко!

— Уночі не відчиню, — глухо пролунала відповідь. Вдень приходьте!

— Все одно ввійдемо!

— Будете ламати двері — стрілятиму!

За наказом майора Юрій став за кам'яним козирком льоху.

Світало. Наче з туману випливало велике, розкидане по пагорбі село.

— Відчиняйте, Нємченко, — умовляв начальник райвідділу.

З хати — ні звуку.

Юрій у легкому короткому пальті почав мерзнути. Про ноги годі було й говорити: намоклі черевики перетворилися в крижані колодки.

Майор заходився біля дверей.

Раптом у причілковому вікні відхилилась віконниця, брязнула рама.

«Так ось ти який, Нємченко!» Юрій жадібним поглядом уп'явся в немолодого кремезного розпатланого чоловіка, який тримав у руці пістолет.

Начальник райвідділу вийшов з-за рогу хати.

— Ні кроку далі! — скомандував Нємченко.

— Слухайте, — досить спокійно зауважив майор. — Навіщо ця істерика? Ви ж серйозна людина, Нємченко. Так чи інакше ми вас візьмемо. — Тільки гірше собі зробите… ненароком уб'єте кого-небудь, тоді вже не помилують. — Говорячи, майор зробив крок до вікна.

— Не підходь! Востаннє кажу! — крикнув Нємченко. — Я у гестапо катований, три роки під дверима крематорію жив, щоб оце ти мене серед ночі, як собаку, ловив?!

— Знаємо, — подав голос Юрій, виходячи із захистку. — Знаємо, що ви у концтаборі страждали. Все знаємо…

Нємченко тільки зиркнув на молодого хлопця у модному пальті.

— Я оперативний уповноважений Гармаш, — вів далі лейтенант. — Ви потрібні по справі фабрики «Оріон». Проти вас є серйозні свідчення. Але, щоб розмахувати пістолетом, я не бачу підстав. У вас є можливість захищатися в інший спосіб, довести свою непричетність…

— Казочки для дітей, — буркнув Нємченко.

— Ні, не казочки. — відповів Юрій. — Опустіть зброю. Давайте спокійно поговоримо…

Він ступив крок, другий.

— Стій!

Але Юрій ішов. Повільно, впевнено.

— З вами буде вчинено по справедливості, я не допущу, щоб вас обмовили, звели особисті рахунки абощо… Я маю встановити істину… Можете вбити мене. Але хіба це вам допоможе?..

Певно, ні він сам, пі Нємченко не схаменулися, як лейтенант опинився біля вікна і, неквапно підвівшись навшпиньки, одним рухом хотів забрати пістолет.

Нємченко відступив у глиб кімнати.

— Мені треба все перевірити, — й далі спокійно мовив Юрій, ламаючи в собі те внутрішнє оціпеніння, яке трималося в ньому, поки йшов під дулом пістолета. — Це мій обов'язок. Вам буде надано повну можливість спростувати обвинувачення… Відчиніть двері. Не лізти ж мені у вікно!..

Він повернувся і пішов до дверей, розстібаючи на ходу сумку, де лежали папери.

Двері були відімкнені. Нємченко стояв у кінці кімнати, біля напіввідчиненого вікна, все ще тримаючи в руці зведений пістолет. Тепер лейтенант добре розгледів його широке, сите обличчя, немов перекреслене густими зрослими бровами. Рукава сорочки попідкачувані, а нижче ліктів темно-коричневі цифри, випечені в концтаборі.

Серце Юрія стиснулося.

— Сідайте за стіл! — наказав господар. — Спитайте, що вам треба, і повертайте звідси… А ви — на порозі, і ні кроку далі, — скомандував капітанові, побачивши його в дверях.

Гармаш витягнув бланк протоколу, відкрутив авторучку.

Старшина, який залишився чатувати надворі під вікном, необережно зачепив раму.

Нємченко рвучко обернувся. Капітан карного розшуку скористався цим, кинувся через кімнату й сильним ударом вибив з його рук пістолет.

Юрій склав удвоє бланк протоколу і засунув в сумку.

— Ну, допитуй, тепер допитуй! — казився Нємченко, важко віддихуючись після нерівної боротьби. Очі його горіли. Якби не начальник райвідділу і капітан, які міцно тримали його і яких він наче не помічав, кинувся зараз би на Юрія з кулаками. — Ти ж про справедливість клявся, суко! «Поговорити треба!» Комедію ламав.

Блідий від хвилювання Гармаш підвівся з-за столу.

— Я запевняю, я повторюю, — тихо сказав він, — відповідатимете тільки за свою провину, тільки за те, що буде доведено фактами. Невинного ніхто не звинуватить… А розмовлятиму з вами не тут, не під дулом вашого пістолета…