Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

— Не хочу бути нечемним, синьйоре, — втрутився її татусь, — але прошу мене правильно зрозуміти. Я не прихильник надто близьких знайомств моєї доньки з італійцями. Пробачте мою відвертість, кажу як думаю.

— Даруйте, сер, я не розумію. Ви ж самі казали, що її мати була неаполітанка…

Карлотта нахилилася вперед, торкнувшись грудьми столу. Кров ударила в голову Санчіонаре.

— Батько каже правду, — засмучено мовила вона. — Мамина родина дуже погано ставилася до неї після того, як, вийшовши заміж, мама переїхала жити до Англії. На жаль, тато своє ставлення до маминих родичів переніс на всіх італійців. Ось чому я й змушена була чекати стільки років, доки він дозволить цю маленьку подорож.

— Я буду радий, коли ми повернемося до Англії й матимемо, нарешті, справді добру їжу, — прокашлявшись, мовив Сміт, з відразою переглядаючи меню.

Говорив він дуже голосно, і дочка спробувала його заспокоїти.

— Гадаю, їжа нагадує йому про маму, — поділилася вона думкою. — Тато дуже легко втрачає душевну рівновагу.

— А мій шлунок розладнується від олії, яку вони ллють у страви, — буркнув Сміт.

— Я теж міг би висловити свою думку, сер… — Санчіонаре починало дратувати ставлення цього зарозумілого англійця до рідної дочки. — Мені самому не дуже подобається англійська кухня. Англійці ллють у свої страви забагато води. Але, буваючи в Англії, я не нарікаю. Вам можу порадити обережно вибирати страви. Замовте собі сьогодні холодного м'яса та диню.

— Ваше холодне м'ясо напхане часником і залите згірклим жиром.

— В такому разі, візьміть здобу.

— Крохмаль. А начинка без смаку. — Сміт роздратовано кинув меню на стіл. — Нічого пристойного, ні доброго бульйону, ні смажених бобів, ні нормальної смаженини. Та ще й стіл доводиться ділити. В цивілізованій країні такого не допускають.

Вечеря минала напружено. Карлотта сяяла, як її намисто, а татусь, усім незадоволений, без кінця бурчав і нарікав. Урешті це стало так нестерпно, що незабаром Санчіонаре взагалі перестав звертатися до Сміта, приділяючи всю увагу доньці, яка просто поглинала його очима.

За десертом Сміт раптом нахилився вперед і різко запитав італійця, з чого той живе. Запитання було поставлене таким тоном, що Санчіонаре розгубився.

— Завдяки своєму становищу… я маю в Римі великі можливості, якщо вам це цікаво.

— Політика? — розчаровано протяг Сміт. — Я не дуже довіряю політикам. Вони завжди ладні запустити руку до чужої кишені або втрутитися у чужі справи.

Санчіонаре міг би сказати, що, навпаки, він запускає руку до кишень політиків, а ті вже — до кишень співвітчизників.

— Я маю справу з цінностями, містере Сміт.

— Гроші? Ви фінансист? — Моріарті сам собі посміхнувся з того, як Санчіонаре викручується.

— Так, гроші, й не тільки гроші. Коштовні камінці й метали, твори мистецтва, антикваріат.

— Такі коштовні камінці, як на шиї в моєї дочки, наприклад?

— Це справді надзвичайно гарне намисто.

— Гарне? — гримнув на ввесь ресторан Сміт. — Гарне? Боже мій, чоловіче, коли б ви справді були знавцем, ви б так не сказали. Воно неоціненне. Це ціле багатство. То ви маєте справу з коштовними камінцями? Може, з камінням із бруківки? Я не певен, що ви здатні відрізнити скло від граніту.

Санчіонаре відчував, що в ньому закипає злість. У Римі він одним порухом розчавив би цього пихатого англійця.

— Якщо воно таке коштовне, сер, — проказав він холодним тоном, — то вам належить краще його берегти. Виставляти напоказ такі коштовності під час подорожі — просто небезпечно. У будь-якій країні.

— Ви мені погрожуєте? — аж спаленів Сміт.

Кілька чоловіків за сусідніми столиками, незважаючи на стукіт коліс, могли чути розмову, бо вже здивовано на них позирали.

— Я лише порадив. Було б шкода втратити таку цяцьку. — Ті, хто близько знав Санчіонаре, почувши від нього такий тон, затремтіли б зі страху.

— Цяцьку … Ти чуєш, Карлотто? Цяцьку !.. — Відштовхнувши свій стілець, Сміт підвівся. — З мене досить. Це безтактно — примушувати людину вечеряти за одним столом з таким підозрілим типом, як ви. Я не бажаю, щоб мені тут погрожували. — Сміт помахав пальцем перед самим носом італійця. — Я бачив, як ви дивилися на мою доньку. Всі ви, латинці, однакові. Гадаєте, багата дівчина — легка здобич. Та ще й англійка…

— Сер! — підхопився Санчіонаре, але Карлотта, стримуючи його, піднесла руку.

— Пробачте моєму батькові, синьйоре Санчіонаре! — збентежено усміхаючись, промовила вона. — Приїхавши до Італії, він витримав таке напруження. Тут у нього стільки неприємних спогадів, і так багато нагадує йому про мою маму, яку він дуже любив. Будь ласка, пробачте йому.