Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

Моріарті підійшов до купе Санчіонаре. У тьмяно освітленому коридорі, як і раніше, не було ні душі. Він м'яко повернув ручку, натиснув плечем двері й проник досередини.

— Побачивши вас у Римі вперше, я відчув, що наші душі споріднені, — воркував Санчіонаре.

— Добре знати, що маєш друга… — Карлотта стояла на відстані, а він непомітно підсовувався, часто дихаючи, долоні його спітніли.

— Я можу бути чимось більшим, ніж друг, Карлотто. Значно більшим.

— Говоріть тихіше, — приклала вона палець до губів. — Не можна, щоб вас почув мій батько. Ви ж розумієте, я не звикла приймати чоловіків у таких умовах.

— Повірте мені, я розумію… — Санчіонаре вже підсунувся до краю постелі, підвівся й широко розчепірив руки, наче хотів утримати її біля вікна. — Нічого не треба боятися. І не треба себе звинувачувати. Це часто буває сильніше за нашу волю. Йдіть до мене, Карлотто.

— Синьйоре Санчіонаре!.. — Вона всім тілом притулилась до темного вікна.

— Луїджі, дівчинко, називай мене просто Луїджі. Не треба соромитись.

— Я не соромлюсь! — У Карлоттиному голосі з'явилися різкі нотки. — Ви, мабуть, мене неправильно зрозуміли. О!.. — Вона вирячила очі, ніби лише тепер раптом збагнула його наміри.

Санчіонаре схилився, торкнувшись на мить її м'яких грудей, але вона вивернулась і, зойкнувши, швидко позадкувала до порога, тож, упавши навколішки, Санчіонаре схопив руками повітря.

— Невже ви подумали, ніби я запросила вас сюди, щоб… — підвищила вона голос.

— Тихо, Карлотто, тихо… Почує ваш батько, люба…

— Може, хай краще почує. Невже ви подумали…

— А що інше може подумати чоловік!

— Ви ж такий старий!.. — Карлотта скривилася, немов сьорбнула оцту. — Я вважала, що ви, як людина добра й великодушна, перейнялися щирим співчуттям до двох нещасних іноземців. Мій батько правду каже про італійських чоловіків: вони прагнуть лише одного. Їм аби дістати своє задоволення… — Карлоттині очі набігли слізьми: цього мистецтва професор довго навчав її і сам, і з допомогою Селлі Годжес.

Римлянин спробував заспокоїти дівчину. Карлотта назвала його старим, і цим уразила в самісіньке серце. Вона його відштовхнула. Його, Луїджі Санчіонаре, через якого жінки часто змагаються в темних завулках Вічного міста!.. І все ж здоровий глузд примусив Санчіонаре взяти себе в руки. Якби тепер дійшло до скандалу — це була б трагедія. Все тіло зболилося від пожадання.

— Тисячу разів пробачте, синьйорино, — звівся він на ноги. — Я справді вас не так зрозумів.

— Будь ласка, йдіть звідси… — Здавалося, Карлотті важко триматися на ногах. Вона стояла, спершись на двері й важко дихала.

— Я не можу.

— Тільки доторкніться до мене — і я закричу, — попередила вона. — Йдіть!

— Карлотто, я йе можу піти. Прошу вас…

— О Боже, ви мене збираєтеся ґвалтувати? — Це вже нагадувало сцену з водевілю.

— Я не можу піти, — майже закричав Санчіонаре. — Ви заступили двері.

— О!.. — Карлотта відступила вбік, її щоками котилися сльози.

— Пробачте. Прошу вас, пробачте. — Приголомшений невдачею, Санчіонаре відчинив двері і вийшов у коридор.

Сльози й досі текли щоками Карлотти, плечі її здригалися. Це було не від страху чи хвилювання. Всім своїм єством Карлотта раділа, згадуючи, як найстрашніша людина Італії злякано відступила, не знайшовши виходу із ситуації. Моріарті буде задоволений. Вона все зробила так, як він наставляв.

Було не лише принижено гідність Санчіонаре — ображено його честь. Він думав: за інших обставин ота сучка була б його, верещала б вона чи мовчала. Все — і його минуле, й те оточення, в якому він виріс і жив тепер, — підказувало йому, що та напівіталійка має бути покарана і її татусь теж.

Батько Санчіонаре був булочник і, хоча малому Луїджі на той час минало лише сьомий, він пам'ятав: коли дочка різника відмовила його старшому братові, це запалило іскру такої родинної ворожнечі, яка в їхньому кварталі тривала й дотепер.

Та до почуття приниження додався й переляк, викликаний словами Карлотти: «Ви ж такий старий!» Багато хто вважав Санчіонаре досить привабливим чоловіком, через що навіть Адела, жінка серед жінок, постійно ревнувала. Чи, може, це вже початок кінця? Чоловічі стійності та чари Луїджі Санчіонаре починають в'янути, мов старе дерево, що хилиться й повільно вмирає?

Санчіонаре лежав у темряві свого купе, у голові паморочилось від страху та усвідомлення поразки. Він неспокійно совався й метавсь у постелі, відчував найменшу зміну швидкості поїзда, здригався від різких свистків локомотива і міг, здавалося, порахувати шпали під колесами вагона. Надія спокійно відпочити в Мілані виявилася марною — вагони так часто штовхали, переганяючи з колії на колію, поки причепили до французького поїзда, що це ставало нестерпним.