Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

Карлотта або дрімала, або ліниво гортала газети й журнали, якими Моріарті забезпечив її на дорогу.

У Мілан прибудуть пізно. Там їх причеплять до французького поїзда. Отже, меню вечері буде виключно італійське, щоб дати змогу пасажирам ще раз відчути смак італійських страв перед тим, як зустрітися з екстравагантними витворами французького кулінарного мистецтва. У вагоні-ресторані до вечері готувались урочисто, мов до релігійного свята, — рано засвітили лампи, столи понакривали свіжими хрусткими скатерками, на столах виблискували начищені прибори. Все тут було на значно вищому рівні, ніж у скромному вагоні-ресторані другого класу, не кажучи вже про спартанські умови для пасажирів третього розряду.

У коридорах вагонів першого класу гонг ударив незадовго до сьомої, і Санчіонаре, бездоганно вдягнений, причесаний і напахчений, з припудреними щоками, вже за хвилину сидів біля столика.

Коли до ресторану ввійшли Сміти, він уже замовив копченого вугра із зеленим горошком та смажену курку з перцем і саме вагався, що вибрати на десерт: може, диню по-римськи? Їхню появу він радше відчув, ніж помітив.

Підвівши очі, Санчіонаре побачив, що всі, мов на чиюсь команду, завмерли. Офіціанти поклякли й нагадували воскові фігури, дами замовкли на півслові, панів перестало цікавити, з якого сорту винограду виготовлене вино, повисли в повітрі руки з піднесеними келихами. Здавалось, недоречним був би навіть шепіт, складалося враження, ніби вагон теж зупинив свій біг.

У дверях стояла Карлотта Сміт, а її татусь — трохи позаду. Карлотта була в білому, що бездоганно гармоніювало з її темним хвилястим волоссям. Простий крій сукні ще дужче увиразнював дівочу чарівність, і чоловікам аж подих перехопило.

Карлотта була незрівнянна, та ще й на шиї в неї трьома разками висіло намисто із сполучених срібним ланцюжком рубінів та смарагдів, під якими сяяла рубінова підвіска. Світло Заламувалось у камінцях язичками червоного й зеленого полум'я, і здавалося, ніби шия дівчини палає вогнем.

Вона, безперечно, знала, що на шиї в неї — ціле багатство. Жінка й коштовності ставали єдиним бажаним цілим.

Санчіонаре, як і всі присутні чоловіки, не зміг би напевне сказати, до чого він найперше прикипів поглядом — до жінки чи до намиста. Перед ним було те, чого він завжди жадав, — багатство, вишуканість та звабна плоть під білим шовком. Задля цього можна було ризикнути всім — життям, волею, владою і навіть здоровим глуздом.

Враження, яке справили Сміти, здавалося, ніколи не розвіється, хоча насправді за кілька секунд вагон-ресторан і його відвідувачі знову зажили своїм звичайним життям. До Смітів похопився метрдотель. Кланяючись їм, наче особам королівської родини, він попросив пробачення, що немає вільного столика, за яким панство могло б повечеряти лише вдвох. Він зиркав на всі боки, наче сподівався, що раптом, якимсь дивом, місце знайдеться. Потім, на превелику радість приголомшеного Санчіонаре, який не міг звести погляду з дівчини, метрдотель, мов посланець долі, повів Смітів до його столу.

Низько вклоняючись Санчіонаре, а ще нижче — Смітам, він прошепотів:

— Тисячу раз прошу вибачити. Панство не має місця. Чи не дозволили б ви розділити з вами ваш стіл?

— Я вважатиму це за честь, містере Сміт і міс Сміт, — вклонився, підвівшись, Санчіонаре. Глянувши на дівчину, він схилив голову ще нижче. — Прошу вас, сідайте, зробіть ласку.

— О, тату, це ж синьйор Санчіонаре! — широко розплющила очі Карлотта, видимо зрадівши. — Пригадуєте, ми зустрічалися з ним у суботу?

— Атож, пригадую. — Видно було, що містер Сміт не має великого бажання згадувати ту зустріч. — А іншого столика немає? — востаннє глянув він на метрдотеля.

— Ні, мілорде, жодного…

— Отже, ми не маємо вибору, — стенув плечима Сміт, невдоволено дивлячись на Санчіонаре.

— Ну, тату, треба подякувати синьйорові Санчіонаре за його доброту! — Карлотта всілася навпроти римлянина. — Це уже вдруге ви виявляєте до нас великодушність сер. Тату, не будьте нечемним.

— Нікуди не дінешся, доводиться ділити з вами стіл, тож мушу вам подякувати, — пробурчав Сміт і зайняв своє місце.

— Нема за що, — виливав свої почуття римлянин. — Нема за що. Це для мене справді велика честь. У суботу я просив вас повечеряти зі мною, але тоді ви не мали такої змоги. Отже, це доля. Мабуть, так судилося. Я вірю в долю.

— Я теж, — з чарівною усмішкою сказала Карлотта. — Як приємно познайомитися з доброю людиною під час такої нудної подорожі!..