Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

— Дозвольте відрекомендуватись, — пішов у наступ римлянин. — Луїджі Санчіонаре, місцевий житель.

— Мене звати Джошуа Сміт. — Супутник дівчини говорив з легким англійським приголосом. — А це — моя дочка Карлотта.

— Ви не італійці? — розіграв здивування Санчіонаре.

— Моя мама італійка, — відповіла дівчина з неаполітанським акцентом. — Але, — вона посміхнулась, — я вперше приїхала до її країни.

— І вам тут подобається?

— Дуже. Я б хотіла лишитись в Італії, але тато каже, що на нього чекає робота, отож ми мусимо повернутися до Англії.

— Ви приїхали без дружини? — обернувся Санчіонаре до Сміта.

— Моя дружина рік тому померла, сер.

— О, пробачте… я не знав. Отож, ви прочани?

— Мені хотілося показати Карлотті рідну землю її матері. Провівши кілька днів у Римі, повернемося до Лондона.

— До Лондона… Гарне місто. Я добре його знаю, — брехав Санчіонаре. — Отже, ви проведете тут і Великдень?

— А відразу після свята поїдемо, — зітхнула Карлотта, потроху підсуваючись ближче до Санчіонаре. — Мені так не хочеться їхати…

— Шкода. Я б із задоволенням показав вам наші визначні місця. Ніхто не знає Рима так, як природжений римлянин.

— Усі визначні місця ми вже відвідали, — категорично заявив батько Карлотти.

— Може, вшануєте мене честю повечеряти зі мною?

— Це було б… — почала Карлотта.

— Виключено, — перебив її Сміт. — Нам ніколи. Дякуємо за люб'язність, але ми не маємо часу.

— Але ж, тату…

— Виключено, Карлотто. Нам треба вертатися до готелю вечеряти.

— Даруйте мою нечемність, — поважно мовив Санчіонаре, підводячись. — Я не мав у думці набиватися.

Перевіряючи, щоб офіціант не ошукав його, Сміт оплачував рахунок.

— Сподіваюсь, ми ще зустрінемося, синьйорино, — цілуючи Карлотті руку, мовив Санчіонаре.

— Я б дуже хотіла… — Карлоттині очі майже благали, немов їй була конче потрібна допомога. В уяві Санчіонаре виникли фантастичні картини. Дівчина в біді. Він відчув себе стародавнім лицарем, який поспішає рятувати даму. — Дуже, — повторила Карлотта, — але мені здається, це малоймовірно.

Сміт узяв доньку під руку, вклонився, й вони злилися з потоком перехожих.

Санчіонаре помітив, що один з його найкращих кишенькових злодіїв теж пірнув у натовп слідом за Смітами. Санчіонаре поманив Бенно, а коли той підійшов, наказав йому перейняти злодія.

— Хай не чіпає цього англійця, бо переламаю руки. Бенно кивнув і зник у натовпі.

Санчіонаре думав, що це одна з тих дивних зустрічей, які рідко трапляються в житті. За певних обставин вона могла б змінити весь уклад життя, принести довічне блаженство, але… Цьому явно не судилося бути, отже він і далі керуватиме злочинцями Італії й, мабуть, таки одружиться з Аделою. А може, ще побачить чарівну Карлотту в Лондоні?.. Та ні, краще там, у Лондоні, подумати над своїм, майбутнім. Якщо треба, він одружиться зі своєю коханкою. Бо зв'язок із такої жінкою, як Карлотта, здатний штовхнути людину в прірву.

Великоднього ранку Санчіонаре відбув урочисту месу в соборі святого Петра, на площі разом з натовпом дістав благословення папи, щоб потім повернутися до «Остії» та ладної розплакатись Адели, дуже схвильованої його наступним від'їздом.

Звільнившись від маски «англійця Сміта», Моріарті сидів за столом у своїй кімнаті готелю «Альберго-Гранде-Палаче» й складав листа. Карлотта, нудьгуючи, вийшла із суміжної кімнати, розляглася на ліжку й смакувала червоний виноград.

«Синьйорино, — писав Моріарті зміненим почерком, — вважаю за свій обов'язок повідомити вас, що ваш покровитель, Луїджі Санчіонаре, разом з жінкою, набагато молодшою від нього, виїхав сьогодні поїздом до Парижа. Вона, міс Карлотта Сміт, наполовину англійка, наполовину неаполітанка. Гадаю, в Лондоні, що є кінцевою метою їхньої подорожі, вони мають намір таємно одружитися. Ваш доброзичливець».

Посміхаючись, професор двічі прочитав листа, згорнув, уклав до конверта, заклеїв і написав адресу будинку Санчіонаре «Остія» та ім'я синьйорини Адели Асконти. Він вручить листа швейцарові завтра, перед від'їздом до Парижа. Для Асконти це буде бомба в м'якій оболонці, але з великою вибуховою силою.

Професор підвівся, підійшов до дзеркала на важкому комоді між двома завішаними вікнами й почав розглядати своє обличчя під різними кутами зору. Протягом року чи трохи більше він приймав подоби багатьох людей, які мали різний вік, різні манери, говорили різними мовами: Мадіса, Муніра, американського професора Карла Нікола, фотографа Моуберлі, дебелого американця Морнінгдейла, священика, вдівця Сміта. Всі ролі були виконані бездоганно, але лишилася ще одна, яку йому належало зіграти, повернувшись до Лондона. Головну роль свого життя. Моріарті стенув плечима: ще трохи йому доведеться побути Смітом.