Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

Санчіонаре згадував свою останню поїздку до Лондона й зустріч із великим Моріарті. Професор закликав тоді сприяти безладові, бо для них безлад — це процвітання. Цікаво, чи мав він рацію? Від розбитої армії користі було небагато. Але потім Моріарті показав, що він ні на що не здатний. Справжній невдаха. А вибратися на певний час із Італії було б добре. Весну незабаром змінить літо, а в спеку Адела завжди мала не найкращий настрій і бувала надто вимогливою.

Він поїхав до міста з Бенно, смаглявим, гострозорим, завжди готовим захистити від ворогів, а ворогів було багато, особливо серед сицилійців, які вирішили, ніби настала пора зміни влади.

Страсної п'ятниці Санчіонаре віддав данину вірі й був видимо зворушений врочистим ритуалом та співом. Він молився за душі своїх батьків та загиблих друзів-однодумців. Молився й за свою власну душу, роздумуючи про гріхи, що коїлися в цій юдолі зітхання та сліз.

Після відправи Санчіонаре повернувся до свого дому на вулиці Ванчі-Веччі, де прийняв кількох відвідувачів. Двом з них було доручено влаштувати пожежу у великому магазині на вулиці Венето. Підвищення цін стосувалося всіх, а власник цього магазину відмовився платити більше за честь бути під захистом людей Санчіонаре.

— Потрібна невеличка пожежа, — сказав він двом «піротехнікам». — Аби лише нагадати.

Ще один з його людей мав подбати про те, щоб було добре побито власника кав'ярні.

— Це вже після Великодня, — уточнив Санчіонаре. — І мені не потрібно, щоб він помер, зрозуміло?

— Так, хазяїне, — відповів гарний хлопець з міцними м'язами та кремезними, мов у статуї, плечима. — Убивства не буде.

Санчіонаре всміхнувся й помахом руки відпустив хлопця. Він був задоволений, бо не любив позбавляти людей життя, хіба що уникнути цього не було ніякої можливості. Хвилину він думав про завтрашню сповідь. Він висповідається в крадіжці, й це перекриє всі гріхи — від грабунку до вбивства, тому що вбивство — це теж крадіжка, крадіжка життя, смертний гріх, що після його щирого каяття буде відпущений слугою Божим.

До розкішної кімнати увійшов Бенно з тацею, на якій був срібний кавник та чашечки.

— Ще хтось є? — знудьговано запитав Санчіонаре.

— Лишилося двоє: капітан Регаліццо й капітан Мелдоцці.

— Що потрібно Регаліццо, ми знаємо: доведеться трохи підмастити. — Санчіонаре зітхнув і зробив виразний рух, потерши трьома пучками правої руки. — А другого ми знаємо?

Бенно заперечливо похитав головою.

— Спершу поклич Регаліццо. А тому скажи, що ми і його швидко приймемо.

Регаліццо був франт. Його стрій, мабуть, обходився йому в добру половину місячної платні. Він чемно запитав, як почуває себе синьйорина Асконта, поділився гнітючим враженням від тих, що повернулися з ефіопської кампанії й нині заполонили вулиці міста, поскаржився на високі ціни. Йому жаль, але два будинки — «Гадаю, вони вам відомі» — завдають багато неприємностей. Він думає, що доведеться їх прикрити…

Коли капітан пішов, Санчіонаре запалив сигару, відкинувсь у кріслі й приготувався зустріти другого поліцая. Той виявивсь у цивільному і раніше тут ніколи не бував.

— Ви, мабуть, приятель капітана Регаліццо? — запитав Санчіонаре, коли другий капітан сів.

— Яз ним знайомий, і досить добре, — відповів Арнальдо Мелдоцці, — але сюди прийшов поговорити не про його проблеми, а про ваші, синьйоре.

— Я не знав, що маю проблеми, — стенув плечима Санчіонаре.

— Вони не серйозні. Принаймні можуть бути, скажімо так, легко усунені.

— Познайомте мене з моїми проблемами.

— Вами цікавиться поліція Лондона.

— Лондона?.. — Санчіонаре скулився, немов од пронизливого болю.

— Так. Ось лист. Вам не траплялося чути про інспектора Кроу? — Поліцай через стіл простяг Санчіонаре аркуш паперу.

Той перебіг очима текст.

— Що ви збираєтесь з цим робити, капітане? — запитав він, розтираючи похололу руку долонею. Долоня стала вологою.

— Анічогісінько, синьйоре. Просто вам, певно, слід знати, що до вас, нашого визначного громадянина, виказує цікавість поліція іншої країни.

— Скажіть мені, — почав Санчіонаре, вивчаючи свої добре доглянуті нігті, немов бажаючи знайти в них якийсь гандж, — ви вже відповіли на це дивне прохання?

— Я повідомив, що одержав листа, та й годі, — посміхнувся Мелдоцці. Це був доволі молодий і, з усього судячи, вельми честолюбний служака.

— І що ви пропонуєте? — допитувався Санчіонаре. — Той Кроу просить повідомити, якщо до мене приїдуть якісь незвичайні гості або якщо мене стосуватиметься якась незвичайна подія.