Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

— Мені нема чого їм повідомити, — коротко глянув Мелдоцці у вічі Санчіонаре й відвів погляд. — Мені нема чого повідомити. Поки що.

— Капітане, — почав Санчіонаре, немов маючи намір обговорити дуже важливу проблему. — Яке ваше найбільше бажання?

— Я чекав, що ви мене про це запитаєте, — кивнув Мелдоцці. — Маю дружину й троє дітей: таке лихо трапляється з більшістю чоловіків. Моя платня недостатня, і я подумав, що, можливо, міг би мати у вас додатковий заробіток.

— Це можна влаштувати, — стомлено мовив Санчіонаре, думаючи, що доведеться годувати ще один рот, а точніше — п'ять ротів, і, можливо, одна з дівчат раз на тиждень працюватиме, не приносячи зиску. Так завжди робилося, щоб оплатити мир.

Новина тим часом була невтішна. Те, що лондонська поліція ним зацікавилася, не провіщало нічого доброго, особливо тепер, коли він зібрався був поїхати до Англії. Санчіонаре довго роздумував, чи буде це розумно. Якщо він покличе, Шляйфштайн і Гризомбр приїдуть сюди. Аделі краще нічого не казати. Їхати треба самому.

Страсної суботи місто з нетерпінням чекало свята, щоб задзвонити в дзвони й вигукнути: «Христос воскрес!» День видався ясний і погідно теплий. Луїджі Санчіонаре, приготувавшись до щорічної сповіді, вийшов з дому. Перш ніж іти до церкви, він мав залагодити деякі незначні справи, придбати квитки, зробити кілька дрібних покупок тощо.

Вперше він побачив її вранці на сходах площі Іспанії. Висока, смаглява, чарівна, в лимонно-жовтій сукні й крислатому капелюшку. Елегантно тримаючи згорнуту парасольку, вона щось говорила своєму супутникові. Санчіонаре міг заприсягтися, що, помітивши його, вона раптом замовкла. Темні очі дівчини нагадали йому очі Адели, коли він її вперше побачив, — теплі, нічого не обіцяючі напевне, але такі, що подають надію. По потилиці Санчіонаре цівкою побіг холодний піт. Дівчина мала років з двадцять п'ять. Її супутник видавався набагато старшим за неї. Високий, сутулуватий, років під шістдесят чи, може, трохи за шістдесят. Коротке темне волосся, золоте пенсне, гарні манери. З дівчиною він поводився дбайливо, навіть по-батьківському. Чимось начебто нагадував англійця Моріарті, але схожість була побіжна.

Вдруге Санчіонаре побачив їх під час обіду в своєму улюбленому ресторанчику на площі Кавур, неподалік від замку Сан-Анджело. Дівчина, здавалося, почувала себе непевно й майже не розмовляла. Санчіонаре тепер був переконаний, що її супутник — радше родич, ніж коханець. Кілька разів, зиркаючи на дівчину, Санчіонаре помічав, що дівчина теж позирає на нього. Кожного разу вона знічено потуплювала очі, і кожного разу на потилиці Санчіонаре виступав холодний піт. До кінця обіду холод перетворився на жар, що розлився по всьому його тілі.

Санчіонаре знову підвів очі й побачив, що дівчина дивиться на нього вже прихильніше. Він ледь уклонивсь і всміхнувся. На мить вона, здавалося, розгубилась, потім теж усміхнулася. Санчіонаре був задоволений, усвідомлюючи, що й досі справляє враження на жінок, і це додало йому впевненості.

Супутник дівчини, перехилившись через стіл, щось проказав, і дівчина заквапилась. Коли виходили з ресторану, вона вже від порога кинула в бік Санчіонаре швидкий погляд.

Годиною пізніше Луїджі Санчіонаре, сповнений благочестя, ввійшов до побудованого в стилі бароко розкішного храму, аби дістати щорічне Боже прощення.

В храмі було прохолодно й трохи чадно від безлічі свічок на ставниках перед статуями та образами. Шепотіння, кашель, човгання ніг луною відбивалося від стін, немов усі ці звуки конденсувалися там понад три століття.

Санчіонаре вдихнув запах ладану — дух святості. Перехрестившись при вході, він уклякнув перед головним вівтарем і приєднався до групи людей біля сповідальні праворуч.

Санчіонаре не знав, що з отцем Марком Негратті, який мав сповідати в цій сповідальні й чиє ім'я було там зазначено, трапилася маленька неприємність. Про це не знали навіть настоятелі храму. Не знали вони й священика, котрий сидів на його місці, спокійно даючи поради та відпускаючи гріхи сповідуваним.

Священик був уважний і лагідний. Ніхто не міг знати, що він хотів почути крізь вишукану дротяну решітку голос лише одного віруючого. З легкою усмішкою, що грала в кутиках його вуст, пан-отець вислухував зізнання в майже однакових гріхах і, лише коли сповідувані шептали про якісь тяжкі гріхи, голова його повільно хиталася з боку на бік.

У себе на колінах, яких ніхто не міг бачити, священик тримав колоду карт. Не дивлячись униз, він майстерно виконував різні фокуси.