Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

— Великдень — єдиний час, коли успіх цілком гарантований, — відказав він.

— Дівчина добре вишколена. Дивись тільки, щоб ти не навчив її чогось іншого, поки вона буде з тобою.

— Хіба ж я не буду її татом?

— У такому разі це буде кровозмішення.

. — Вона — спокуса, Сел, і, коли вже заговорили про спокусу, підем далі. Ти кажеш, Кроу впіймався на гачок?

— Він заявив Гарріет, що не може без неї жити.

— Чудово. Отже, Кроу, — в тому стані божевілля, в якому чоловіки бувають раз у житті.

— Що ти надумав робити?

— Коли обставини позбавляють чоловіка того, до чого він звик, Сел, чоловік часто занапащає власне життя. Я знаю багато таких прикладів. Кроу сам посіяв це насіння, тепер він мусить зібрати врожай. Скажи Гарріет, щоб пішла звідти: нишком, мовчки, нікому нічого не пояснюючи. Негайно. Нам робити більше нічого не треба, за нас усе зробить людська натура.

— А ти поїдеш до Італії?..

— З двома масками, рубіновим намистом, що колись прикрашало шию леді Скоубі (здається, його називали спадщиною Скоубі), та нашою юною красунею Карлоттою.

Зникнення Гарріет приголомшило Кроу. Чарівна, як завжди усміхнена, вона була в домі ще вранці, коли він ішов на службу. Навіть подала таємний сигнал, показуючи, яким прекрасним, хоч і забороненим, було все те, що вони обоє переживали. Увечері, коли Кроу під впливом розмови, що відбулася в нього з Комісаром, стомлений повернувся додому, її вже не було.

— Лише записка на столі, — без упину говорила Сильвія. — Лише записка, Ангусе: «Я од вас пішла». І підпис: «Г. Варнс». Ніякого пояснення. Нічого. Я навіть не знала її прізвища. Нинішні слуги просто розбестилися… — без кінця торочила Сильвія, поки голова Кроу мало не розірвалася від болю.

Для нього не було й слова, навіть натяку. Після вечері, нашвидкуруч стуленої Сильвією, Кроу сидів у вітальні, слухаючи базікання дружини, й був ладен розплакатись.

У ліжку було ще гірше, уява малювала найнеймовірніше, що могло трапитися з Гарріет. Думки про неї витіснили з голови Кроу всі інші. Тому, коли надвечір наступного дня його вдруге за останні два дні викликав Комісар, було дуже важко зробити підсумок.

Комісар лишився незадоволений.

— Не розкрито три пограбування, не кажучи вже про ганебний випадок в Едмонтоні та вбивство Тома Боултона, — докоряв Комісар. — А тепер ще цей Морнінгдейл.

— Морнінгдейл… — луною повторив Кроу.

— Мені потрібні пояснення, добродію. Останні тижні ви, здається, витаєте думками десь дуже далеко. Якби я особисто не був у вас удома, то міг би подумати, що там не все гаразд або з'явилася якась інша жінка.

Останнє слово Комісара просто-таки вжалило Кроу, і він судомно ковтнув повітря.

— Тепер щодо Морнінгдейла. Ви, Кроу, написали до найкращих готелів Лондона, прохаючи повідомити вас, якщо він поселиться в котромусь із них. Вчора ви натякнули мені, що все це має якесь відношення до професора Моріарті, але нічого не розтлумачили.

— Я… — почав був Кроу.

— Навіть ваш сержант не знає, хто такий Морнінгдейл. Як наслідок, коли з готелю надійшов сигнал, вас не могли розшукати. Так розслідування не ведуть, інспекторе. Ну, а тепер розкажіть про того Морнінгдейла мені.

Кроу стисло розповів про своє листування з Шансоном та свої підозри щодо дивних подій у «Гросвенор-Гаусі», усвідомлюючи, що розповідь не дуже переконлива.

— Все це лише припущення, — зауважив Комісар. — Ви розшукуєте чоловіка на прізвище Морнінгдейл, бо бачили, що в Парижі з ним розмовляв колишній компаньйон Моріарті. Морнінгдейл опиняється в «Гросвенор-Гаусі». Там же з'являються якісь самозванці-детективи й три французи. Управитель намагався розшукати вас, але марно: ви нікого не попередили, де вас можна знайти. У готелі сталася сварка. Один з французів утік, а «детективи» кинулися його ловити. Морнінгдейл, залишаючи готель, належним чином сплатив усі рахунки. Управитель удруге спробував знайти вас: до вас додому послали службовця, а ваша дружина, виявляється, думала, ніби ви на роботі. Коли ж ви нарешті з'явились у готелі, пташки вже відлетіли. Ви достеменно не знаєте, хто ті люди й чи порушили вони закон, хіба що виявлено факт порушення порядку на громадському транспорті, що підлягає покаранню. Подібні випадки розглядаються судами щоденно, та поліція й сама приймає рішення з цього приводу. Чи, може, ви не чували про небезпечну гру в зайця та собаку на верхніх площадках омнібусів, яку часто заводять молоді бевзі? Можливо, інспекторе Кроу, знову надягши уніформу рядового поліцая й занурившись у повсякденні проблеми, ви перейметеся клопотами, що стоять перед поліцією?