Джон Гарднер - Помста професора Моріарті

— Хай начувається! — Голос італійця тремтів. — Будь на моєму місці хтось інший, ваш батько мав би великі неприємності.

— Ходімо, Карлотто! — покликав доньку Сміт, уже відійшовши на кілька кроків. — Саму тебе я тут не залишу.

— Яв четвертому купе вагона «Д»… Приходьте після опівночі, щоб я могла якось відшкодувати вам цю жахливу сцену, — нахилившись до Санчіонаре, прошептала дівчина й з палаючими від сорому щоками подалася вслід за батьком.

Санчіонаре опустився на стілець. «Сміт явно вибитий з колії, — подумав він. — Англійці здебільшого такі стримані. Для подібної сцени не було жодних підстав. — Потім він повернувся думкою до дівчини. — Чудова, чарівна, жадана… Але в що вона мені обійдеться, коли поряд увесь час буде її татусь?.. Ні, краще лишитися з дияволом, якого принаймні знаєш. Адела Асконта хоч не має припадочних родичів. Одружитися з чарівною Карлоттою чи бодай залицятися до неї — все одно що стати перед судом і бути публічно страченим. — Санчіонаре, хоробрий серед злочинців, у побуті прагнув домашнього затишку. — Але ж вона пообіцяла якусь винагороду…» Він замовив бренді й подумав про втіху, яку може одержати від Карлотти в тому її спальному купе. Потягуючи бренді, Санчіонаре наперед смакував наступну пригоду.

Йому хотілося добре провчити Сміта. Та чи стане Карлотта достатньою винагородою? Поїзд так обмежує можливості… зате в Лондоні можна було підмовити Шляйфштайна й Гризомбра на ефектне пограбування. Ще, гляди, й повернеться до Адели з намистом. Думка про пограбування в Лондоні задля поповнення власної скарбниці та відплати Смітові за образу майже згасила його хтиве бажання.

До півночі Санчіонаре сидів у своєму купе. Бенно пройшовся по вагонах і перевірив, чи все гаразд.

— Бажаєте, щоб я зайнявся англійцем? — спитав він.

— Дурню, сцена була прилюдна й закінчилась нічим.

— Ви часом віддячували й за менші образи.

— Якщо в англійця будуть неприємності в поїзді, всі звинуватять мене. Я не хочу привертати до себе увагу. Та й маю щодо нього інший план.

— І щодо його дочки теж? — посміхнувся Бенно.

Санчіонаре змовчав. Не варто було таким, як Бенно, давати поживу для роздумів. У злочинному світі Італії вистачало інтриг і суперництва. Досі щастило користатися з протиріч, що існували в ньому.

Коли Санчіонаре вислизнув зі свого купе й пішов хитким коридором до сусіднього вагона, ніде нікого не було. Незважаючи на тьмяне освітлення, купе номер чотири він знайшов легко.

Понад усякі сподівання, Карлотта чекала на нього лише в тонкому пеньюарі, під яким, як він розумів, було не багато.

— Я така рада, що ви прийшли, — сказала вона тихим хрипкуватим голосом.

«Добра ознака», — подумав Санчіонаре, а вголос, узявши дівчину за руку, сказав:

— Як я міг відмовитися від такого запрошення!

— Мій батько був непростимо грубий. Ви ж такий терплячий. Я б хотіла, щоб усі чоловіки були з ним такими. Під час цієї подорожі я часом по-справжньому боялася за нього. Сідайте, будь ласка. — Дівчина кивнула на підготовлену до ночі постіль.

— Моя люба Карлотто… — підшукував слова Санчіонаре. — Чим я можу допомогти, щоб полегшити біль вашого серця? — Його рука обережно наблизилась до її грудей, де було серце. — Ваш батько поводиться з вами так нечемно. Я б не дозволив собі такого ставлення навіть до свого собаки.

— Маєте собаку, синьйоре Санчіонаре? — трохи відхилившись, запитала вона. — Я завжди хотіла мати собаку.

— Це — образно кажучи. Я бажаю допомогти вам. — Все ще тримаючи Карлотту за руку, він трохи відхилився на постелі й легенько спробував посадити її поряд.

— Допомога мені не потрібна, синьйоре. — Карлотта не піддалася. — Ніякої допомоги не потрібно. Я лише хочу подякувати вам особисто за те, що ви мене зрозуміли.

— Я знаю, моя люба. Знаю, що означає для такої жінки, як ви, не мати товариства справжнього чоловіка й бути під владою хворого батька. Він грубіян.

— Ні, сер! — Карлотта на крок одступила. — Неправда. Я знаю, він досі переживає смерть моєї мами, але це минеться…

Притулившись вухом до дверей, Моріарті послухав, усміхнувся, кивнув і пішов до того вагона, де було купе Санчіонаре. Карлотта мала ще на певний час затримати римлянина.

У коридорі не було нікого, В темряві за вікном вагона вряди-годи пропливали далекі вогники. Дехто ще не спав і в тому світі.

Професорові майнула думка, що бурчати сьогодні за вечерею йому було неважко. Італія не належала до його улюблених країн, італійська кухня теж не вельми подобалася. Щоправда, Рим із його фонтанами, вузькими вулицями та оповитими тінню кипарисів проспектами був гарним містом, але професор вважав, що жодне місто не може зрівнятися з Лондоном. Лише усвідомлення того, що він заманює Санчіонаре в пастку, допомагало зносити всі пов'язані з цим прикрощі.