Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— Маєш рацію, ми тут обоє нічого не тямимо, випиймо краще за мистецтво, як на мене, то й за Вундервальда! — Він підняв келишок тільки-но принесеного коньяку й усміхнувся їй. — Якщо не зрозуміло, то я — за мистецтво, а не за техніку, ясно? Будьмо!

Евеліна теж узялася за келишок, цокнулася й сказала:

— За Вундервальда, авжеж! Йому це не зашкодить. Сподіваюся, на цьому світі є ще бодай крихта справедливості. Але, випивши коньяк, вона здригнулася й проказала зовсім іншим тоном: — Побоююся найгіршого. Є чимало людей, які розуміються на техніці, а за допомогою техніки нині можна досягти багато дечого, навіть перелицювати брехню на правду. Хтось, очевидно, застосовує до Вундервальда грубе насильство, а ти так легковажиш. Чому? Маргрет тягнеться до нього саме тому, що ти хочеш умити руки. Ти не повинен ставити їй цього за вину. Я довгий час думала, ніби ти ревнуєш її до Цахаріаса, але це не так. Маргрет мала набагато більше підстав ревнувати.

— Вип'ємо за тебе?

— Ні, за стару й нову промислову аристократію. В неї, сподіваюся, більше технічних здібностей, ніж у мене та тебе.

Евеліна витягла з сумочки ключ від автомобіля й попросила Едвардса гукнути офіціанта.

— Я причепилася до тебе, то я й платитиму. Але якщо Гінцпетер викличе мене ще раз на допит, то я з переляку можу виявитися слабодухою й змовчу, що боюся ашфільдів і бланків, бо ворогувати з ними смертельно небезпечно. Повір мені, вони зроблять з тобою все, що схочуть. Знищать Вундервальда — технічним способом чи як там вийде.

Едвардс негайно подався до Вундервальда. Там було весело. Художник, уже напідпитку, дуже зрадів, побачивши гостя.

— Глянь сюди! — вигукнув він ще на сходах і потяг його до картини із зображенням оголеного жіночого тіла, яке він щойно намалював. Це була маленька білявка, що й досі в нього сиділа. Були тут і Маргрет із Сарою, вони здавалися так само захоплені картиною, як і хмільний маестро.

— Її звати Ліза, — відрекомендував він Едвардсові білявку, певно, забувши про нічний візит до шинку Маєрберга.

— Мона Ліза! Коли один добродій Леонардо намалював свою Лізу, то, кажуть, урочисто вигукнув: «Нічого кращого у світі немає, нічого кращого не можна ні створити, ні намалювати!»

Оголена цнотливо, проте у звабливому чеканні, жінка лежала на тлі кобальтової блакиті, яка донизу згущувалась, а вгорі, в сліпучому потоці світла, над обрієм яскріла заграва. Нічого натуралістичного, ніякого занепадницького настрою, і все-таки це було водночас і приспущене небо, й розбурхана земля. Жіноче тіло було темно-рожеве, стегна й півобличчя освітлені золотим сяєвом. З цього сяєва куполами виділялися білі груди, ніжні, без різких окреслень, створюючи неймовірний контраст до стегон, що ніби аж тремтіли.

Вундервальд стояв серед своїх гостей і втішався, бо справді створив щось неповторне. Круг його очей вималювалися темні кола, від безсонної ночі він був блідий, збуджений і ледве тримався на ногах.

— Я забагато випив, — сказав він. Його вуста розквітли щасливою усмішкою. — Такі кольори висотують надто багато сили. Тепер оті вже можуть мене ув'язнити, я згоден піти у відпустку. Знаєте, такі речі справді не можна малювати щодня, а то ще подумаєш, що ти — сам господь Бог. Господь Бог створив красу, а ми лише раби, яким дозволено обережно наблизитися до неї. Як легко гинуть такі речі!

— Мені вже треба йти, — сказала дівчина. — Хоча в мене і чудовий шеф, але я мушу показатися йому ще сьогодні.

— Дякую тобі, — запнувся Вундервальд, — дякую тобі дуже, дуже! Прийдеш до мене ще, еге ж? Візьми собі хоча б один із ескізів. Чи тобі краще гроші?

Вона вибрала ескіз, на якому можна було розпізнати лише риси її обличчя, однак виразно було видно тло та окремі деталі цієї кімнати.

— Спасибі, — сказала вона, пригладила волосся й зніяковіло посміхнулася. — Мене послав пан Бланк. Я працюю в його конторі, мені звеліли оглянути вашу майстерню. Я не мала б цього казати, але він сам привіз мене сюди автомобілем… Мені тут справді дуже сподобалося… Я зовсім не вмію прикидатися… Мені тут справді дуже сподобалося… Я зовсім не вмію прикидатися…

Усі спантеличено перезирнулися, й, ніби порятунок, сприйняли слова молочника, що почулися знизу, від входу:

— Півтора літра, як завжди! У вас є напоготові порожні пляшки, маестро?

— Звичайно, є! — відповів Цахаріас і, обнявши дівчину, попрощався з нею. Пляшки зацокотіли, кожен з тих, що лишилися, випив склянку молока.