Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— Та дай йому спокій, хай малює, це його робота. Хіба він тобі заважає?

— Ще й як! Такі, як він, заважатимуть мені, поки житимуть.

Коли Ашфільд це вигукнув, Едвардс відвернувся й сказав йому такі слова, за які наступної хвилини сам розкаювався:

— Ми будемо ввесь час під загрозою, коли такі, як ти, наживаються на смерті.

Зрештою, думав Едвардс, мене й Вундервальда не так-то й легко вивести з рівноваги. Сідаючи в свій автомобіль, він посигналив. Ашфільд до останньої хвилини закликав його ні в що не вплутуватися. Не вивело Едвардса з рівноваги й те, що мотор працював погано й довелося заводити його кілька разів. Звернувши з рінявої доріжки на шосе, він побачив у дзеркалі заднього огляду, що слідом виїхав яскраво-червоний спортивний автомобіль. Йому здавалося, що за кермом він упізнав знайому кучеряву голову… Едвардс зупинивсь і вийшов з машини. Червоний поліційний автомобіль мало не врізався у його задні фари.

— Щось трапилося? — запитав Едвардс, розчахнувши двері автомобіля, що став навкіс у снігу.

Там була Евеліна, вона запропонувала йому:

— Ходім, вип'ємо кави.

Зовсім недавно її теж викликав Гінцпетер, якась працівниця поліції дала їй там певні настанови й послала вслід за Едвардсом.

— Я не знала, що ти такий нетямущий, Річарде, — сказала Евеліна. — Ти не знаєш, кого тепер триматися?

— Чого ж, знаю, — відповів він. — Знаю, що ти теж можеш стати моєю спільницею, якщо чинитимеш так і надалі. Нині є вже з півдюжини підозрілих осіб, й усі вони мої родичі або принаймні добрі друзі.

Він пішов за нею до кав'ярні при самій дорозі. Евеліна обачливо розглянулася довкола, перше ніж сісти, й спитала:

— Ти не міг би взяти мене в свій автомобіль і повезти кудись на лоно природи? Нащо тобі здалися всі ці бланки й ашфільди? Вони затіяли з тобою дуже небезпечну гру. Це добром не скінчиться.

— Свою гру вони так чи так вестимуть і далі, — відповів Едвардс, — а ми в їхніх руках. Не можна ж зовсім заплющувати очі на факти.

Йому подобалося сидіти навпроти Евеліни і вдавати з себе досвідчену людину, волю якої ніщо не спроможне похитнути.

— Бланки — це, так би мовити, стара аристократія, вони живуть на рештки маєтності й намагаються, поки їм щастить, лишатися порядними. Правда, це вже не надовго. Маєтність майже повністю перейшла до інших.

Обличчя її залишалося незворушним, вона пила свою каву так, ніби сиділа за столом сама. Потім згадала про своє завдання — переслідувати Едвардса.

— Краще, якби ти лишився з Маргрет. У принципі, ти теж того самого хочеш.

— Ох, чиїми ж це ти словами заговорила? — здивувався він. — Я й не знав, що ти — оборонниця нашого шлюбу…

Вона взяла ложку вершків і грудочку цукру.

— Я, можливо, теж наробила б дурниць, якби мала твою вдачу, — сказала вона й кокетливо всміхнулась. — Але твої ашфільди мені вже давно діють на нерви. Якщо піде про життя або смерть, вони відсахнуться од тебе, як чорт од ладану. Мушу тобі сказати, я їм не вірю ні на йоту. Якщо так буде й надалі, то теж вийду на ярмарок і кричатиму:

— Ami go home! [20] Янкі, забирайтеся додому! (англ.).

— Невже?

— Хіба ти сам колись не дивувався, звідки дістались Ашфільдові гроші на цю розкішну віллу, й на автомобіль, і на ботанічний сад і взагалі на все оте?

Едвардс удав байдужого, Ашфільдові родичі попервах його теж підтримували.

— Добре жити — це не ганьба, — заперечив Едвардс.

— Тепер він може собі дозволити таке, в майбутньому — ще більше, у нього дуже добрі стосунки з тутешньою старою аристократією. Гадаю, з Бланкового заводу він теж матиме своїх кілька відсотків. За оту свою паскудну ракету, про яку й говорити не дозволено, — сказала вона, випила й, опустивши очі, трохи закусила. — Відтоді, як це сталося з Маргрет, я боюся, що ти вже не знаєш, на що йдеш. Я спостерігала за твоїми взаєминами з Ашфільдом, а недавно — з Рітою Бланк. Ріта знається з цим набродом і нічого поганого в цьому не бачить. А тоді ти зв'язуєшся з Вундервальдом, почуваєш себе у нього, як удома. Кого ж ти водиш за носа?

— Не тебе, безперечно, — відповів Едвардс і замовив в офіціанта коньяк: — Два дюжардена!

Йому відлягло від серця, коли Евеліна не зреагувала на його відповідь.

— Тебе ж підіслала Маргрет? — сказав він. — Але ж не треба казитися й за кожним кущем бачити привиди. Я волів би не допускати, щоб з обох боків виникали непорозуміння, інакше це справді може зле закінчитися.

— Для Валентінера воно вже закінчилося зле. — Вона скривилась і схвильовано закліпала очима. — Там потрудилися не привиди, а живі люди, що добре розуміються на техніці, принаймні, краще, ніж ти та я.