Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— Шкодую, що ви такий неговіркий, пане Едвардс. Я собі думаю, чому? Все-таки незадовго до смерті Валентінера ви були на місці злочину. Вас там бачили діти. А ви хіба не бачили дітей? І чи не краще вам усе-таки заговорити?

— Ні, — сказав Едвардс, — не кажіть мені про це, про дітей і дитячі витівки краще не кажіть. Звичайно, я там був, заходив і виходив, але ж я не знав того, що знаю тепер.

Гінцпетер похитав головою й, наморщивши лоба та насупивши брови, спостерігав за співрозмовником.

— Там у будинку побували Маргрет Едвардс і доктор Кендлер, а за годину знайдено труп. Ви щось скажете з цього приводу? Чи вважаєте ви, наприклад, свою дружину здатною на те, щоб допомогти панові Вундервальдові одержати невеликий статок? Ми мусимо розмовляти відверто. Є інтимний зв'язок між пані Едвардс і паном Вундервальдом — так чи ні?

Він нахилився над письмовим столом, утупившись у чорнильну пляму, яку сам зробив, розмахуючи самопискою.

— Але, будь ласка, повільно, я мушу записати до протоколу ваші показання слово в слово.

Едвардс був певен: Гінцпетер сидить тут споконвіку, а його наморщений лоб приховує все, і добре, й зле. Він знав, коли понівечили руку художника ІДахаріаса Вундервальда. Тоді ще не мав влади, однак був уже готовий запропонувати свої послуги, був підручним насильників. А ще Едвардс подумав: що стосується вечорів, які Маргрет, Вундервальд і він провели разом утрьох, до цього нікому немає діла. Едвардс добирав слова, мало не вибухнув, але знову скерував розмову в більш-менш належне русло. Тут задзвонив телефон.

— Дуже добре, чудово, — квапливо вхопивши телефонну трубку, вигукнув Гінцпетер. — Дехто радітиме, що сьогодні бувають ще такі речі. — Він випростався в кріслі й реготнув. — Тільки-но я дізнався, що й ви досить часто ходите в житті, так би мовити, своїм, позаслужбовим, приватним шляхом.

Гінцпетер кивнув Едвардсові головою й на хвилину, ніби неспростовний аргумент, затримав у руці трубку.

— Під час убивства такого не можна не помітити, — сказав він. — А це, до речі, цікаво, бо панна Ріта Бланк є співвласницею будинку, в якому живе Вундервальд. Можливо, що не всі в їхньому роду такі терплячі натури, як пан Бланк. Ми розібрались у системі газопостачання на території фірми. Все досить складно. Складні й взаємини з художником та його сином. Я маю на увазі плакати проти людей і реальних цінностей. І тут, і там, тепер я маю на увазі обидва боки заводського муру, назбиралося всякого. Вибухонебезпечного. Чи, може, ви іншої думки?

На хвилину запала мовчанка, потім Едвардс пив каву, яку замовив Гінцпетер. Натяки були досить прозорі. Зненависть із одного боку, зненависть із іншого, а він посередині — американець зі своїми заплутаними зв'язками, який хоча дещо й зрозумів, однак зобов'язаний мовчати, оскільки все це стосується його земляків, тим більше Вундервальда, друга, якого він досі марно закликає не гарячкувати. Принаймні натякнув, що не хоче крайнощів, перебуваючи поміж двома ворогуючими таборами. Едвардс зібрався був уже йти.

— Отже, ви впиратиметеся й надалі? — запитав Гінцпетер і важко підвівся з крісла.

— Я покладаюся на здоровий глузд, — сказав Едвардс, — не можу повірити, щоб ви хотіли почути від мене протилежне.

— Гаразд, але не забудьте поінформувати мене при нагоді, — нагадав йому комісар і провів до дверей. — Так відразу, здається, й не згадаєш, що в близьких людей суперечить здоровому глуздові. Розумієте? Я маю на увазі не лише газ, але й наслідки, а їх ви можете оцінити. Чи ви іншої думки?

У приймальні дорогу Едвардсові перегородив поліцай.

— Хвилиночку, — сказав він, — нам потрібні відбитки ваших пальців, і нам би хотілося знати розмір вашого взуття й де воно вироблялося. Ви й учора були в цьому взутті?

Едвардс відповів на це запитання спантеличено; але коли його зразу повели до лабораторії, запитав:

— Це законно? Хто дав таке розпорядження?

— Комісар Гінцпетер, — відповів молодий поліцай.

Едвардс різко обернувсь і, не звертаючи уваги на перелякані застереження поліцая, пішов назад до кабінету, з якого тільки-но вийшов. Чашка з кавою тепер стояла на письмовому столі комісара, загорнута в прозору плівку.

— Вибачте, — сказав Гінцпетер і, анітрохи не зніяковівши, додав: — Відбитки пальців іноді можуть знадобитися.

На язиці Едвардса вертілося щось дошкульне, однак, виходячи з кабінету, він лише сказав:

— Так не годиться, я поінформую про це моє посольство.

— Поінформуйте краще мене, хто вам учора в обід дзвонив по телефону! — крикнув услід йому Гінцпетер. Мабуть, виявилося досить велике коло людей, на яких падала підозра, а Едвардс до них не належав. Але чи справді комісар хотів вистежити вбивцю, чи його цікавило щось зовсім інше?