Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

Однак Едвардс поїхав не до посольства, а до Ашфільдової вілли на березі Рейну, за містом.

— Він десь майнув, але незабаром повернеться, — сказала Люці, економка. — Його серце й кровообіг ніби знову налагодилися, хоча я цього не певна.

Вона завела Едвардса до зимового саду, який був цілком заставлений пальмами в зріст людини та бананами. Плетиво розквітлих повзучих рослин перед вікнами привертало увагу кожного, й про прибуття або від'їзд автомобілів можна було догадатися лише за шумом моторів, від якого здригалася скляна клітка.

Не встиг Едвардс випити віскі, що принесла йому мулатка, як з'явився Ашфільд.

— Ну, то що ж тебе гнітить? — запитав він.

Ашфільд удав, ніби здивувався, почувши про розмову з посольським молодиком, але цілком погодивсь із його претензіями.

— Тримайся нас, — сказав він, — тоді ніхто тут нічого тобі не зробить. Ашфільд дуже обурився, почувши, що ті педанти-поліцаї знову кинулись на розшуки не в тому напрямку.

— Та їм же повинно бути ясно, звідкіля вітер, — сказав він, штовхнувши ногою діжку з пальмою, що заважала йому сісти. — Допоки вони дозволятимуть тут жити всіляким ненадійним елементам, то нема чого дивуватися. Зовсім не легко втовкмачити це кожному, навіть ти часом не відрізняєшся від них, Річарде.

Перед очима Едвардса погойдувалося сухе листя завдовжки з руку. Він бачив, як, ніби в джунглях, зник цей чоловік, що був старший від нього на три-чотири роки й здавна вдавав, ніби захищає його й наставляє на шлях істини. Вологе тепло, запітнілі шибки вікон, кішка, яка тут тинялась, вигинала спину, сахалася й відскакувала геть, — усе це нагадувало Ашфільдові оповіді з його солдатського життя у В'єтнамі. Коли Маргрет уперше його зустріла у Біг Сері, на курортному пляжі, й почула, як він розповідає про свої пригоди, то шепнула Едвардсові:

— Твій друг мені не подобається. Якби тут було більше кущів, я теж подумала б, що за кожним причаївся ворог.

Ашфільд підійшов до дверей, щоб наказати Люці принести прохолодних напоїв.

— Ні, віскі більше не треба, — сказав він Едвардсові. — Ти зараз мусиш бути на висоті, ми не можемо дозволити собі якогось ляпсусу. Якби ти послухався був добрих порад, то давно вже виплутався б з цієї халепи. Крім того, ти забагато балакаєш, коли хильнеш зайвого. Ця історія з «фосфорною квіткою», про яку Вундервальд розсурмив на весь світ, була top secret [18] Цілковита таємниця (англ.). . Top secret, друзяко, а він порозклеював свої витвори на стінах і стовпах для афіш. Хто знає, до чого він ще додумається, він небезпечніший, ніж ти думаєш. Він мусить забиратися звідси!

— Але ж він хоче лишитись у своєму будинку.

— Кажу тобі, він мусить забиратися геть!

У цій віллі поміж пальмами, орхідеями й фіолетовими повзучими квітами, що погойдувалися під вікном і скляним покриттям, тільки-но хтось починав ходити, про «фосфорну квітку» завели мову вперше. Едвардс тепер згадав, що він ледве вибрався з бару, де Люці весь час подавала йому віскі з п'ятьма кубиками льоду замість двох. «Таке it easy», — шептала вона йому. Туди не було запрошено жодного німця, крім якогось близького Бланкового друга, полковника у відставці. Балакучий ділок із Техасу був центром уваги на вечорі, пив чисте віскі й залишився там до півночі.

— Мені набридло це слухати, — простогнала Маргрет, коли зайшла мова про найновішу диво-зброю, яку монтували на заводі Бланка.

Ашфільд, що нічого не пропускав повз вуха, сказав Едвардсові, наморщивши лоба:

— Довелось узяти і її, самого не пускає?

Випито й наговорено у той вечір було й справді забагато. Насамкінець хтось погасив лампи, жінки завищали, Люці втекла до Едвардса, який, спіткнувшись об діжку з пальмою, впав.

— Look phosphorus, everywhere [19] Глянь, скрізь фосфор (англ.). , — гукнула п'яна дівчина, яку тримав в обіймах Ашфільд.

Маргрет допомогла Едвардсові встати, позривала з дверей і за дверима світні квіти й лише сказала йому:

— Примарно, безглуздо й страшно. Це правда, що ото вони балакають про фосфорну бомбу?

Сказавши «Ну й що»? Едвардс мовби відмахнувся від недавніх Ашфільдових докорів. Набридло вислуховувати повчання, та ще й од цього попутника сумбурних років.

— Не уявляю собі, що б то могло загрожувати такій людині, як Вундервальд, — зауважив він, знизуючи плечима, відійшов од пальм та квітів і витер з лоба піт.

У садку Ашфільд закликав його ще раз напоумити цього навіженого Вундервальда.

— Не вводь себе в оману, йдеться про життя і смерть, я ні за що не можу ручитися, Річарде.