Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Та якось уранці — Крісти вже не було — прийшов листоноша, пізніше, ніж звичайно. Через це Маркусові Бергеру й не пощастило.

Серед пошти був лист для Крісти. З почерку я відразу побачив, що то від Маркуса. Я його розпечатав і прочитав.

У листі він їй в усьому признавався. Признавався, що все життя був сутенером. Розповідав про магнітофонні касети. Зізнавався, що дурив жінок. Не соромлячись, писав усе відверто.

Але далі твердив, що хоче з цим покінчити, одружитися з нею й почати нове життя. Додавав також, що останнього листа його змусив написати я. З усіма подробицями — мабуть, щоб викликати жаль, — описував побої, яких я йому заподіяв. А в кінці пропонував час і місце зустрічі.

Я знищив листа й вирушив у Дюнвальд замість Крісти. Маркус збирався приємно собі погуляти з нею в ліску, але замість неї на нього чекав я.

«Удруге він цього вже не робитиме», — сказав я собі.

Як по правді, то я не думав, що він звалиться так швидко. Ви ж знаєте, колись я займався боксом. Не знаю, чи хотів я його вбити. Мабуть, що ні. Мені кортіло лише добряче врізати цьому підлому собаці. Раз і назавжди вибити йому з голови оті дурниці. Та він пустився духу.

Я залишив його лежати, не знаючи, живий він чи ні. Та й байдуже мені до того було. Я бив його, аж поки побачив, що він не ворушиться. Тоді поїхав додому.

Оце, власне, й усе. Я не боюся в'язниці. Погано лише, що Кріста про все довідається. Для неї це буде неабиякий удар, і навряд чи вона мене зрозуміє.

Коли санітарна машина нарешті під'їхала, Тоні Вуст, уже відчинивши дверцята, раптом почав блювати. Для його шлунка всього пережитого виявилося забагато.

Лікар упізнав Тоні й згадав його вогнепальну рану. Цим разом він мусив накласти Тоні шов на брову. Було досить боляче. Але після операції Тоні Вуст міг іти додому.

Беккера залишили в лікарні на обстеження. Підозрювали струс мозку. І перелом ребер.

Тоні Вуст поїхав додому на таксі. Його думки кружляли довкола Гудрун Кох та Франца Беккера, довкола Крісти Беккер та пані Шівас.

Таксі зупинилося метрів за двадцять від його дому. Дорогу перегороджував автомобіль пожежної команди. Тоні вже здогадався, що сталося, але для певності вирішив спитати брандмейстера.

— Та хтось не вимкнув плиту. Тліюча пожежа. На щастя, вдалося локалізувати й погасити. Небезпеки для інших мешканців уже немає. Щоправда, квартира пропала. Чого не досяг вогонь, те знищила вода. Ви знаєте, хто там живе? Може, їм доведеться ще й відповідати за підпал через недбалість. Крім того, у сусідів унизу протекла стеля.

Тоні Вуст похитав головою.

— Ні, ні, я їх не знаю. Я спитав просто так, із цікавості. Я тут цілком випадково.

Він озирнувся, чи нема десь поблизу відчиненої пивниці. Нічого кращого, ніж склянка прохолодного трунку, а потім чиста постіль, він не міг собі й уявити. Чого-чого, а готелів у Кельні було доволі.

Ні, він не поїхав до шефа з доповіддю. І свідчень Франца Беккера теж не передрукував, щоб той одразу підписав їх. Він поїхав до лікарні просто провідати Беккера.

Франц Беккер лежав у окремій палаті під крапельницею. Виглядав він уже краще. Коли Тоні Вуст увійшов, на підпухлому обличчі старого навіть майнула усмішка.

— Ви прийшли заарештувати мене, пане комісаре?

Тоні Вуст промовчав. Він знову згадав учорашній вечір. Потім, не дивлячись на Франца Беккера, сказав:

— Я прийшов запитати вас, чи не хочете ви ще раз добре обміркувати свідчення, які дали мені вчора. Все-таки ви перебували — це однозначно підтверджують лікарі — у стані глибокого шоку. Сам я теж уже не пригадую добре, що ви розповідали. Протоколу нема. Поки ви вийдете з лікарні і ми зможемо скласти справжнього протокола про інцидент у висотному будинку, мине, мабуть, іще декілька днів. Вам, очевидно, треба скористатися цим часом і спокійно все обміркувати. Не забувайте при цьому про Крісту й вашу дружину.

Франц Беккер подивився на Тоні з полегкістю, та все ж збентежено. Тоні Вуст уникав його погляду. Йому не хотілося чути ніяких слів подяки, отож він повернувся на підборах і промовив якомога різкіше:

— Ну гаразд… А тепер мені треба на службу… Друкувати звіт про затримання Тіттенкралле.

Він вийшов з лікарні у глибокій задумі. Почував себе, як кімнатний песик, що побачив по телевізору іншого собаку і сором'язливо ховає під килимок свою гумову кістку.

Він не спіймав убивцю. Він прибився до нього, як бездомний пес. І тепер хотів позбутися того відчуття, вигнати його з потом, як осоружний грип.