Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Зрозумівши, що від Тоні Вуста нічого не доб'ється, Порно-Мюллер звернув свій погляд на Гудрун Кох. М'язи його заграли, усміх поширшав, він ще раз по-приятельськи плеснув Тоні Вуста по плечу й радісно мовив:

— Це просто чудово, Вурсте. Вибач, звісно, що я знов так на тебе кажу, Ковбаско! Але цю справу ми таки чудово облагодили! Скільки зайців убили одним пострілом! Хай би хтось іще спробував! Цю малу шукають уже кілька днів, батьки подали заяву. Ми обнишпорили всі борделі від Гамбурга до Мюнхена. Вона ж не абияка штучка. Я про неї довідався випадково, вона теж замішана у справі з клубом «Афродіта». Тепер ми повернемо її до батьків. Ну хіба не вдалий день?

— Не торкайся до мене, лягавий! — зарепетувала Гудрун Кох.

«Пусти її, Порно-Мюллере, — подумав Тоні Вуст. — Краще пусти її, а то я розмажу тебе по стіні».

Він не мав уже сили сказати це вголос. Щось у ньому зламалося. Він нічого більше не міг. Завтра він знову кинеться в боротьбу. Але сьогодні не може. Безсило озирнувшись, Тоні потюпав далі сходами.

Внизу Мюллер уже доповідав по радіотелефону про успішне закінчення операції. Зрозуміло, він не забув докладно змалювати свою участь у ній, а заразом сповістив, що схоплено — саме так він і сказав: «схоплено» — тринадцятирічну повію Гудрун Кох, про яку її батьки заявили як про зниклу безвісти, можливо, навіть викрадену.

Мюллер дістав розпорядження передати її службі у справах молоді.

Гудрун дряпалася й кричала. Два поліцейські насилу втягли її в машину. Порно-Мюллер при цьому лише єхидно посміхався.

— Допоможи мені, Тоні, допоможи мені! Ти не можеш отак мене покинути! Який же ти підлий боягуз, яка свиня! Ти такий самий, як вони всі! Ніколи, ніколи тебе не хочу більше бачити! Мерзотник!..

Глухо зачинилися дверцята автомобіля, і дальшої лайки Тоні вже не чув. Разом із Францом Беккером їм треба було до лікарні. А Мюллер уже помчав до управління. В годину тріумфу краще бути ближче до шефа. Лікарня йому ні до чого.

Франц Беккер і Тоні Вуст удвох дожидали санітарної машини. Свою закривавлену, понівечену голову Франц Беккер стомлено притулив до плеча Тоні Вуста. Кволим голосом він промовив:

— Слухайте, ви врятували мені життя. Ви і та мала. Я давно вже лежав би там унизу. Тим більше, що всі ви вважали мене за спільника. Та це не так. Я не спільник. Це ж я вбив Маркуса Бергера.

Тоні Вуст уже думав, що робочий день у нього закінчився. Він хотів тільки показатися лікарю, та й годі. Натомість по його тілу знову побігли мурашки. Беккерові слова скидалися на зізнання. Писати протокол Тоні, звісно, не міг. Але мусив-таки зібратись на силі, аби добре затямити розповідь Франца Беккера.

— Це зробив би на моєму місці кожен батько. Я не соромлюся свого вчинку. Аніскілечки. Навпаки! Я навіть пишаюся ним. Усе, що ми з дружиною розповідали вам про Маркуса Бергера, правда. Він умів прикидатися, як ніхто. Ми поважали й любили його, кращого зятя годі було й уявити. Ми справді хотіли відкрити разом таксомоторне підприємство. Я не знав, звідки в нього гроші. Я вважав його ідеальним зятем, що кохає мою дочку. А потім… потім один мій колега, тобто один мій колишній колега-таксист, якого я хотів узяти до нашої нової фірми, розповів мені все. Коли я сказав, що хочу з Маркусом Бергером заснувати таксомоторне підприємство, він на мене подивився так, наче я був восьмим чудом світу. І заявив, що не збирається працювати водієм. Але ж я знав, що він уже понад рік безробітний. Я наполягав, і тоді він відповів: «Краще я здохну, аніж працюватиму на цю свиню». Я не зразу повірив тому, що він розповів мені про Маркуса Бергера. Кілька днів я сам вистежував Маркуса і натрапив на клуб «Афродіта». Історія ставала дедалі правдоподібнішою. Під час невеличкого сімейного свята я витяг у нього ключі й зробив зліпки. З його посвідчення особи я вже знав, що він має ще одну квартиру.

Коли я прийшов туди, він саме прокручував якійсь сімнадцяти— чи вісімнадцятирічній дівчині одну з тих мерзенних магнітофонних касет.

Дівчину я відіслав додому, а Маркуса Бергера побив. Скиглячи, він стояв переді мною на колінах і запевняв, що хоче одружитися з Крістою. Він, мовляв, і гадки не мав посилати її на панель. Я навіть повірив йому, сам не знаю чому. Та це й не має значення. Бо врешті я наказав йому взяти олівця й папір. І продиктував прощального листа до Крісти. Він підписав цього листа, і я відніс його на пошту.

Зі сльозами він пообіцяв мені більш ніколи не зустрічатися з Крістою. Тиждень чи два усе йшло гаразд. Я втішав Крісту, ходив з нею в кіно, влаштовував пікніки й таке інше. Поступово дівчина ожила і начебто змирилася з утратою. Не так уже й важить перше розбите кохання. Треба просто пережити його. Краще розрив, аніж жити потім з такою свинею.