Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

— Ні! Не залишайте мене саму! Бога ради, я не можу лишатися сама! Не можу сидіти тут і чекати, поки Тіттенкралле схоплять чи вб'ють. А якщо він прознає, що я його виказала?.. Та він же зітре мене на порох! Я не можу тут залишатися. Мені треба виїхати з цього міста! Може, навіть з країни! Він знайде мене скрізь! Адже я зіпсувала йому всю справу! Ви звеліли обнишпорити заклади Людлова. Найпізніше за дві години він уже знатиме, чия це заслуга. І тоді мені кінець…

Її аргументи здалися Вустові переконливими. Вона справді була в небезпеці. А він не міг навіть забезпечити їй охорону. Зрештою, один поліцейський перед її дверима був би для Людлова та його людей щонайбільше спортивною перешкодою, а не серйозною завадою.

Тоні вирішив забрати пані Шівас із собою. Не минуло й двох хвилин, як вона вже стояла перед ним одягнена.

А біфштекси! Вони ж залишили їх на плиті!.. На якусь мить Тоні задумався, чи вимкнув, ідучи з дому, плиту. Нарешті згадав, що й не вмикав її. Але Гудрун… Чи не ввімкнула вона плиту? Тоні вже хотів був запитати її, але таке запитання могло здатися надто банальним, навіть міщанським. Він боявся, що дівчина відповість щось на зразок: «І як ти тільки можеш зараз думати про свою паршиву плиту?..»

Щоб уникнути суперечок, Тоні запросив обох жінок перекусити. До китайського ресторану.

Що там подадуть, йому було майже байдуже. Хоч, як на нього, у китайському ресторані подавали замало м'яса. Та в цю мить алкоголь був для нього важливіший, ніж шматок яловичини.

Спершу він замовив три чарки горілки. Після того, як вони з'їли салат і пані Шівас поступово опанувала себе, вони замовили ще якусь страву з рисом. Відвідувачі з цікавістю спостерігали за Тоні. Певно, робили свої припущення.

Чи пані Шівас — його дружина, а Гудрун — дочка? Чому пані Шівас має такий розгублений, заляканий вигляд? Чому в неї час від часу по щоках збігають сльози? Чому Гудрун знову й знову перехиляється через стіл, щоб погладити пані Шівас по голові? Яку роль відіграє він сам? Може, він коханець цієї маленької дівчини? А пані Шівас — її мати?..

Та зрештою допитливі погляди відвідувачів перестали цікавити Тоні. Навіть настрій у нього поліпшився. Як-не-як, люди приділяли йому увагу.

Подали таріль з рисом, і Тоні замовив собі четверту чарку горілки та п'яту склянку пива. Йому полегшало на душі. Він дійшов того стану, коли алкоголь справді потрібен, щоб трохи розслабитись.

Пані Шівас, наче звертаючись сама до себе, прошепотіла:

— Якщо він його ще не вбив, то неодмінно вб'є. Уже сьогодні! Я відчуваю це. Він аж горить з нетерпіння заволодіти мною, зробити мене остаточно своєю повією. Він сьогодні ж уб'є його. І ми не зможемо перешкодити. Боже!..

У Тоні Вуста виникло таке відчуття, ніби по венах йому прошмигнула маленька холодна рибка. Слова пані Шівас змусили його здригнутися.

— Як ви тоді сказали? Чим Тіттенкралле погрожував вам? Повикидати всіх з висотного будинку? Так? А де той будинок? Як туди їхати?

Він уже встав. Треба було діяти. Пані Шівас теж підвелася. З її обличчя було видно, що комісарове припущення вона сприйняла так само серйозно.

— Людлов будує висотний будинок. Дванадцять чи чотирнадцять поверхів. Це має бути єдиний ігровий та розважальний центр. У такий спосіб він хоче остаточно зробитися королем нічного життя Кельна.

— Їдьмо туди! Яка вулиця? Який номер того будинку?

— Я цього не знаю, не знаю! Але я знайду, якщо ви мене відвезете.

— Офіціанте, рахунок! — гукнув Тоні Вуст і метнувся до буфету.

Він тицьнув офіціантові стомаркову банкноту, кинув: «Досить?» — і побіг до телефону. Проте подзвонити йому не вдалося, бо там стояв якийсь хлопець. Тоні понишпорив у кишені за службовим значком, але не знайшов і вигукнув:

— Покладіть трубку! Мені треба зателефонувати! Я з карної поліції! Маю невідкладну розмову.

— Не мороч мені голови, старий. Бо я, в такому разі, китайський імператор, і в мене тут офіційна державна розмова. Отож краще не лізь. До того ж я не люблю, коли хтось слухає мої телефонні розмови. Зникни, старий, поки цілий!

Якусь мить Тоні Вуст розмірковував, чи не провчити йому цього молодика. Врешті це здалось йому геть недоречним і безглуздим. Він повернувся до столу. Пані Шівас та Гудрун уже стояли біля дверей. Вони разом побігли до його «ауді». На диво, мотор завівся відразу.

Пані Шівас командувала:

— Зараз направо, потім наліво, потім знову прямо. А тепер ми вже під'їжджаємо. Будинок ще не зовсім готовий. Кругом риштування.