Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Важко дихаючи, напружуючи останні сили, Тоні Вуст підвівся.

«Може, вони все-таки ось-ось з'являться? Де вони тільки застрягли, ті сонні мухи? Адже давно мали б бути тут!» — подумав Тоні.

Він вирішив дочекатися колег на другому поверсі. Що ще може за цей час статися? Малоймовірно, щоб Тіттенкралле зіштовхнув Франца Беккера з третього поверху. Найпевніше, він сам спробує утекти через риштування. Адже дорогу сходами йому перекрив Тоні Вуст.

«Якщо він хоче втекти, хай тікає, — подумав Тоні. — Рано чи пізно ми його впіймаємо. Зрештою, ми про нього знаємо все. Його манеру поведінки, відбитки пальців, коло знайомих. Далеко він не втече. Головне — життя Франца Беккера. Але що може перешкодити Тіттенкралле зараз, у цю мить, задушити свою жертву? Вдарити ножем у серце чи вбити ще якось? А потім можна й утекти, зіскочивши з риштування».

Тоні Вуст почав вираховувати причину, з якої Тіттенкралле міг піти на це вбивство.

Причина таки була.

Якщо він справді повірив, що пані Шівас після розправи з Беккером прийматиме для нього клієнтів, убивство для нього конче важливе. Власне, він уже й тепер утікач. А як йому заробляти гроші? Зі слухняною повією він міг утекти куди завгодно. Принаймні на шматок хліба завжди матиме. Не виключено, що пані Шівас — його єдиний капітал.

Тоні Вуст сумнівався, що Тіттенкралле призапасив собі щось на чорний день. Із цих міркувань висновок був один: Тоні мусив піднятися сходами вгору і знешкодити Тіттенкралле.

Затисши рукою плече, наче там була свіжа вогнепальна рана, він швидко рушив сходами вгору.

Опинившись на третьому поверсі, він так і не усвідомив, яку дурницю робить…

… Кулак поцілив йому просто у скроню, і він миттю втратив здатність орієнтуватися. Свої ноги він раптом побачив у повітрі. Вони немовби летіли на нього…

Більше він нічого не пам'ятав.

Він не знав, як довго пролежав на вогкуватій холодній долівці. Череп розколювався, все тіло нило, але свідомість, здається, поверталася. Думки зринали в голові судомно, наче від спазмів шлунка, тому Тоні люто видушив із себе:

— Та де ж ви застрягли, мерзотники?!

Жоден з його колег, мабуть, ще не приїхав. Інакше його обступала б не тиша, а гамір, може, навіть жарти колег. Було б куди більше світла й лунав би тупіт важких черевиків.

З великими зусиллями він піднімався сходами вище. Поступово до нього поверталися сили і здатність знову напружувати м'язи. Людське тіло має невичерпні резерви, які воно вивільняє в скрутному становищі. Він читав про це в якомусь науково-популярному журналі. Тепер лишалося тільки вірити, що автори не помилялись.

Він і далі долав сходинку за сходинкою.

Похолоднішало. Свіжий вітер свистів крізь віконні отвори. Тіло Тоні вкрилося потом, і вітер приємно холодив його. Нарешті Тоні дістався до найвищого поверху.

Франц Беккер, неначе вугор, звивався на підлозі. Тіттенкралле тягнув його, схопивши правою рукою за вухо, а лівою за чуприну. «Яка ж ти мерзенна свиня!» — подумав Тоні Вуст.

Від болю Беккер опритомнів. Але наручники були надійні й звільнитися від них він не міг. В очах його застиг смертельний страх. Тіттенкралле пасмами виривав йому волосся. Передчуваючи, що кожну мить може з'явитись поліція, він зганяв свою лють на жертві. Ривками тягнув Франца Беккера за вуха й чуприну, штурхаючи його при тому під ребра й гамселячи по потилиці. Надсадне дихання виривалося йому з грудей із погрозливим тріском.

«Гаразд, — подумав Тоні, — садонув ти мені добряче, голова й досі гуде. Але й ти вже не свіжий, Тіттенкралле!»

Тим часом Тіттенкралле допхав Франца Беккера до самого краю прірви й тепер намагався штурханами скинути його вниз. Беккер опирався. Його тіло знову й знову випростувалось і таким чином посувалося трохи вперед; зв'язаними ногами він молотив повітря навколо себе. Це могло тривати, аж поки Франц Беккер від ударів знепритомніє чи доки Тіттенкралле таки зіштовхне його вниз.

Тоні Вуст роззирнувся, шукаючи якого-небудь предмета, щоб використати як зброю. Але нічого придатного не знайшов.

— Руки вгору! Здавайтесь! Вам уже не втекти! Будинок оточено! Ви в пастці, Петере Грунд! — крикнув він.

Тіттенкралле полишив свою жертву, обернувся до комісара й уїдливо мовив:

— Тобі ще мало? Я ж міг спокійно добити тебе! А дав тобі шанс вибратися живим. Ідіот! Чому ти з нього не скористався?

— Ані руш! Руки вгору, лягти на підлогу, ноги нарізно! Твоя гра програна.

— Не сміши мене! Озирнися краще! Де вони, твої друзяки? Звідси все добре видно. Ніяких сирен, ніяких машин! Хоч би якийсь поганенький лягавий пройшов унизу. Мабуть, у них сьогодні вихідний, га?