Клаус-Петер Вольф - Клуб «Афродіта»

Тоні Вуст зорієнтувався. Недалеко від висотного будинку стояла телефонна будка. Звідти можна було ще повідомити колег. Вони повільно під'їхали до будинку з тильного боку.

— Боже мій, там… — вихопилось у Гудрун, і вона показала пальцем у темряву.

Тієї ж миті й Тоні Вуст побачив світляний конус від кишенькового ліхтарика, що повільно кружляв на другому поверсі.

— Він уже там. Ми не маємо більше часу. Гудрун, біжи до будки, що поза домом і телефонуй у поліцію. Ти знаєш, що треба сказати?

Вона мовчки кивнула.

— А я спробую відвернути найгірше. Може, ще встигну.

Тоні вискочив з машини й побіг до будинку. Його кроки гриміли по асфальту, мов постріли.

За кілька хвилин, подумав він, тут аж кишітиме поліцейськими. Якщо діло дійде до бійки з Тіттенкралле чи навіть до перестрілки, він залюбки надасть колегам змогу взяти в цьому участь. Вдавати з себе героя він не мав ані найменшого бажання.

«Лише кілька хвилин, — подумав Тоні. — Але впродовж цих хвилин я відповідаю за все. І Беккерове життя у моїх руках».

Він зовсім не збирався самотужки заарештовувати Тіттенкралле, щоб потім гордо передати його колегам, які примчать до будинку. Він хотів лише вигадати час. Рука його несамохіть потяглася до пістолета, якого, проте, не було, бо в цей час він лежав удома, в письмовому столі, як завжди, добре змащений, з набоями й зведеним запобіжником. Вогнепальна рана на руці нагадала про себе різким уколом, немовби застерігаючи, що Тоні далеко не в найкращому стані.

А на такого бойовика, як Тіттенкралле, він не міг іти з меншими силами й без зброї.

Сходи в недобудованому будинку були ще без поручнів. Лише подекуди будівельники поприбивали грубі дерев'яні планки. Із них можна було позаганяти в долоні гострі скапки, що стирчали зверху. Тоні мав добре пильнувати.

На сходах валявся розкиданий інструмент: лопатка, перекинуте відро, молоток, якесь ганчір'я. Це безладдя було небезпечне — будь-який стукіт, брязкіт відра могли виказати його й поставити один на один із розлюченим Тіттенкралле. Тим часом він мусив подолати ці темні сходи якомога швидше, щоб вчасно підступитись до Тіттенкралле та Беккера.

У голові майнула нова думка. Можливо, на другому поверсі ніякий не Тіттенкралле, а звичайний собі бродяга, що затишно влаштувався там на ніч. Такі недобудовані висотні будинки були чудовим притулком для бродяг, або, як їх офіційно називають, «бездомних».

Тоні, скрадаючись, піднявся поверхом вище, тоді зупинився й прислухавсь до темряви. Унизу почулося якесь шарудіння. Може, то пацюки? А може, за ним іде пані Шівас? З одного боку, ця думка викликала в нього роздратування. Кожним необачним рухом пані Шівас могла виказати його. Але, з іншого боку, близькість цієї рішучої жінки додавала йому впевненості. Якщо йому доведеться скрутно, вона напевне втрутиться в бійку, схопивши з підлоги перший-ліпший молоток чи брусок.

Кроки над ним стало чути виразніше. Хтось незграбно посувався вперед. Кожен крок давався невідомому із зусиллям. Тоні чув, як важко він ступає. За кожним кроком долинало протягле кректання, як ото за важкої роботи. Потім Тоні здалося, ніби там когось волочать.

Він спробував уявити собі картину, яка відповідала б звукам, що долинали згори. Тіттенкралле тягне Франца Беккера крок за кроком уперед. Беккер важко висить на його руках. Ноги волочаться по шерехуватій бетонній долівці. Тіттенкралле аж упрів, і кожен крок дається йому через силу. Найімовірніше, він задкує і тягне Франца Беккера, притиснувши собі до живота. Така ситуація давала комісарові Тоні Вусту непоганий шанс. Адже Тіттенкралле пробирається, сказати б, наосліп. Звичайно, час від часу він озирається. Але головна його увага зосереджена на Беккері, якого він тягне нагору.

«Якби я зайшов ззаду, то міг би одним ударом у потилицю нокаутувати його й передати колегам». Але цю ідею він одразу відкинув. Надто вона ризикована. Щоб здійснити цей план, треба якось опинитися у Тіттенкралле за спиною. Тобто піднятися вище за нього. Але ж прошмигнути повз нього було неможливо.

Тіттенкралле й Франц Беккер були вже на третьому поверсі, а може, навіть між третім і четвертим. А він, Тоні, — лише на другому. Тіттенкралле, очевидно, тягтиме свою жертву на самісінький верх, бо хоче бути певним, що падіння для Франца Беккера закінчиться смертельно. Та й жоден судовий лікар не доведе тоді, що покійник, перш ніж упасти з десятого чи чотирнадцятого поверху, зазнав побоїв. План був аж ніяк не дурний.