Жан Фуке - У чому ж таємниця?

— Якби-то вони всі такі були, як ви! — чи то жартома, а чи, може, й поважно промовив юнак.

— Еге ж, дякую за комплімент. Ну, я так довго вас затримала тут. А на вас, напевне, чекають ваші… Вони ж так давно вас не бачили.

Наступний візит Жоржа Маршана з дружиною до Агати Каз — на цьому наполягав їхній син — здавався вельми складним.

— Головне, тату, — говорив Жан-Луї, — не забудь надягти капелюха, бо тітка Агата дуже дотримується старих звичаїв. Тільки попереджаю, вона не любить зайвої балаканини. Надягни рукавички, це справить на неї краще враження, йдеться про моє щастя і, якщо ти колись був у моєму становищі…

Жакліна, слухаючи поради Жана-Луї, тільки сміялася.

Був вівторок. Маршани закінчували обідати. За вікном зеленів садок Школи декоративного мистецтва. Час від часу на цій затишній вулиці проїздив автомобіль і лунав скрегіт гальм з перехрестя Ульмської вулиці. Ще вранці юнак і дівчина купили собі обручки.

По обіді Жан-Луї пішов з Жакліною до тітки, де його наречена хотіла переодягтись до вечірньої зустрічі з Дагроном та американцями, що мала відбутися в одному з ресторанів Булонського лісу. О п'ятій годині пішли від тітки, бо в той час до неї мали прийти з візитом батько й мати Жана-Луї. Вернувшись, Жаклін сказала, що просиділа з Жаном-Луї зо дві години в кіно. Тепер вона поспішала переодягтися.

Агата Каз саме закінчувала мити посуд, коли Жан-Луї приїхав по Жакліну на батьковому авто. Стара панна погодилася залишити ключі під солом'яною матою біля дверей, щоб небога не турбувала її, коли повертатиметься додому. Жан-Луї знав, що з Аленом їм доведеться просидіти години до третьої.

Тітка провела їх аж до виходу. Крадькома кинувши оком навколо, чи хтось, бува, не стежить, просунула два ключі під солом'яну мату.

— Доброї вам розваги, діти мої, — промовила їм услід і пішла до квартири.

— Ваші тато й мама їй сподобалися, — призналася Жакліна, коли вони спускалися сходами.

Середина серпня 1957 року в районі Парижа видалася холодна. Через погану погоду вони ще вранці з телефонували Аленові Дагронові й домовилися не йти сьогодні ввечері до Булонського лісу. Тоді Ален замовив стіл у скромному ресторанчику на лівому березі Сени. Але коли Жан-Луї і Жакліна прийшли туди, Дагрона ще не було. Лише три пари кружляли в танці на терасі. Двоє американців здивовано міряли очима юнака, з яким бачилися в готелі «Дю-Марше», і дівчину, що приходила до Гепра. Тим більше, що тепер юнак і дівчина були разом.

— Ви вже мали нагоду познайомитися, тому зараз не слід знайомити вас, — сказав, прийшовши, Дагрон. — Перепрошую, що спізнився. Затримався в одній невідкладній справі. Так, панове, перед вами майбутнє молоде подружжя: пан Жан-Луї Маршан і панна Жакліна Каз, — він хитрувато підморгнув їм. — Вони в курсі трави, не бійтесь. Персакська витівка — це їхня вигадка.

— Еге ж, а чи вдалась нам та витівка, добродію? — спитав старший, що виступав на сцені в ролях знатних осіб. Його звали Комом. А його колегу — Іком.

— То вже вам судити, панове, — всміхнувся Жан-Луї.

Темно-голуба сукня дуже личила Жакліні. Дівчина не шкодувала, що, виїжджаючи з Персака, насилу ввіпхнула її до повнісінької валізки.

— Ну, викладайте свої персакські враження, — заговорив Ален. Помовчавши хвильку, звернувся, до Жакліни й Жана-Луї:— Друзі, це два витончені психологи.

Ніхто з них і не ворухнувся.

— Панове, можете починати розповідати, — звернувся Ален до артистів.

Малюк Ік простогнав:

— Він був дуже люб'язний, цей старий француз. Особливо спочатку. Колишній бізнесмен, правда ж? Він не каже того, що думає, але ж може говорити те, чого не думає.

— І все ж купився, — сказав Ком.

— Ви певні того? — спитав Ален.

— Чого?

Втрутився Жан-Луї.

— Як на вашу думку, він справді згадував усіх, про кого ви розповідали йому? Ось про що питає пан Дагрон. Кажуть, ви були просто приголомшливі?

Ік зареготав на весь ресторан. Присутні в залі повернули голови до їхнього столика.

— Це з однієї сценки, що ми задумали, — пояснив Ален, — Ком?

— Ік?

— Справді, це буде дуже смішно, — додав Ален.

— Та я бачу й сам, що за комік, — відповів крижаним тоном Жан-Луї.

Врешті засміявся й він. Усміхнулась і Жакліна. Все ж таки з розповіді артистів юнак довідався, що старий Гепра, якого вже зраджує пам'ять, підтвердив один вигаданий ними факт з його життя в Америці. Звісно, цього для Жана-Луї було замало.

— Нуль, — прошепотів на вухо Жакліні Жан-Луї, коли вони кружляли в слоу-фоксі. — Їхня поїздка до Гепра не дала нічого. Можливо, їхні записи стануть ще нам у пригоді, але я сумніваюсь у цьому.