Жан Фуке - У чому ж таємниця?

Кашкет у нього збитий на потилицю, з-під нього визирала лисина. Високий і тонкий, мов виноградна лозина, він у сорок років посивів і полисів, однак з лиця змінивсяя мало. Він провів гостей до їдальні, по-модерному вмебльованої, поставив на стіл дві пляшки білого вина, а решту приховав у куточку за шафою-буфетом. Жанна, його дружина, поралася та кухні. Вона зазирнула до кімнати лише на хвильку, привіталася й вийшла. Коли знову приєдналася до гурту, гості вже ласувати смаженою свининою й помідорами.

Обід затягся. Стінний дзиґар віддзвонив тричі. Дружина Мортьо прибирала зі столу. Жорж Маршан дістав фотографії й подав їх господареві.

— Це вам нічого не говорить?

Мортьо взяв фотографію, яку його колишній командир поклав перед ним на скатертину. Довго роздивлявся, тримаючи далеко від очей, потім, не сказавши жодного слова, кинув фотокартку на стіл. Дістав з кишені піджака футлярик. Начепивши окуляри, взяв знову фотографію й пильно вдивлявся в людське обличчя, зображене на ній. Відтак поклав на стіл, зняв окуляри й звів очі на батька Жана-Луї.

— Розумію… Так і ні, — промовив нарешті, дістаючи з кишені кисета з тютюном і книжечку цигаркового паперу.

Послинив пальця, вирвав аркушик з книжечки. Підняв голову й спитав байдужим тоном:

— А вам, вам це щось говорить?

Правицею насипав тютюну на папірець, якого затискував між трьома пальцями лівої руки. Жанові-Луї здалося, що в примружених очах Мортьо спалахнули гнівні вогники.

Жорж Маршан мовчки натоптував тютюном люльку. Виноградар послинив папір, зліпив цигарку, вклав її в кутик уст, дістав запальничку й промовив:

— Не говорить мені це ще нічого.

І припалив цигарку.

— Це ще не доказ, — додав.

— Очевидно, вас просто зраджує пам'ять. У нашому віці…

— О! В мене чудова пам'ять! Не треба так думати.

Він змів рукою крихти тютюну, що розсипалися на скатертині. Сховав до кишені кисет, книжечку паперу й запальничку.

Жорж Маршан, нарешті, розкурив свою люльку й випустив густий клубок диму. Вийняв з рота люльку й стримано сказав:

— Я розумію вас, Мортьо: ви боїтесь. Але ж тут нема чого боятися.

— Я боюся! Ні! Боюся тільки, щоб не завести вас в оману. Коли ви показали мені цей портрет, я здогадався, про що ви думаєте.

— Про кого, — поправив його Маршан.

— Так, про кого. Але коли він бував тут, ви ніколи з ним не зустрічалися.

— Це правда, однак, можливо, деінде. Я хотів би переконатися, чи це він… точніше, чи це вони.

— Знаю, ви про них мені казали. В мене набагато краща пам'ять, ніж ви гадаєте.

— Ну, то як?

— Якщо це не випадкова схожість, то він — його брат.

— Був колись. Він помер.

— Помер?

— Так, одного з них убито. Що з другим — не відомо.

Батько Жана-Луї коротко розповів про подію, що сталася біля озера Тейлак. Не признаючись, як потрапила до його рук ця фотографія, він запевняв, що на ній зображено гаданого зрадника партизанів.

— Тоді виходить, що це він продав вас фріцам, — зробив висновок Марсель.

— Атож. Розповів я вам усе це, розраховуючи, що ви вмієте мовчати, — сержанте Мортьо. — Хоча події ці відбувалися в далекому минулому, але…

— Марсель і я часто перепитували одне одного, — втрутилася в розмову дружина Мортьо, — чи оці жевжики не перевозили таємно людей з одного боку на другий. Таке ж бо могло бути. Ми жили на самому березі. Не раз і Марселеві якісь незнайомі пропонували (чи не так, Марселю?) великі гроші, аби він тільки допоміг їм дістатися до того берега… Звісно, ти, Марселю, міг би на своєму рибальському човні… От хоча б того разу…

— Облиш, Жанно, — перебив чоловік.

Він узяв за руку Жоржа Маршана, щоб привернути до себе увагу, наче хотів йому сказати щось по секрету.

— Ви знаєте добре, пане Маршане, — знову заговорила господиня, — що мій чоловік завжди відмовлявся від таких заробітків. Добрим людям він міг допомогти й задарма. Але зовсім не таким, як ота мавпа Рушон чи той зі своїм близнюком. Може, я всього не знаю, але з Марселем ми часто згадуємо, як того дня…

— Ти, Жанно, базікаєш і базікаєш, тільки тебе й чути, — урвав її Мортьо, підвівшись і подавши знак Маршанові, аби той ішов за ним.

«Що ж вона хотіла сказати?» — подумав Жан-Луї.

— Тільки довести нічого не можеш, — додав виноградар, прямуючи до дверей, що вели на подвір'я.

— А ти, ти хіба можеш щось довести?

— Не люблю звинувачувати, не маючи доказів.

— Я не звинувачую, а тільки думаю…

— Думаєш, думаєш, ти спершу базікаєш, а потім уже думаєш.