Жан Фуке - У чому ж таємниця?

Черговий завів до кабінету якусь жінку. Він підвівся, вийшов з-за письмового столу й пішов їй назустріч. Черговий причинив за собою двері.

— Люба моя, я вас чекаю. Ви знаєте, я тут трохи не луснув зі злості.

Жінка всміхнулася. Очі її були ще гарні, риси обличчя делікатні. Була огрядна, але це не псувало її статури, не робило старою. Високий, худорлявий з маленькими вусиками й шпакуватою чуприною чоловік мрійно подивився на неї, і обличчя його набрало спокійного виразу. Не випускаючи руки, яку щойно поцілував, він повів жінку до канапи, де шанобливо запросив сісти. Сам залишився стояти перед нею.

— Уявіть собі, допіру телефонували згори…

— Едмоне, сядьте, — перебила вона, кивнувши головою на канапу.

Чоловік розповідав далі:

— Щойно телефонували з Парижа, з приймальні міністра, цікавляться персакською справою. Всі зашурубурилися! Не тільки міністерство внутрішніх справ, — він кивнув головою на телефонний апарат, — а й міністерство юстиції. Вимагають трохи затримати розслідування. Уникати розголосу в пресі. Розумітися з півслова: побоюються, щоб тут пристрасті не розпалилися під час виборів. У місцевих виборах вбачають ледь не всенародний референдум. Якийсь шмаркач передає мені телефоном спеціальні інструкції, ніби хлопчиськові, — скінчив він роздратовано.

Вони поговорили ще про те про се, і жінка пішла. Чоловік, залишившись на самоті, взяв телефонну трубку, натиснув на кнопку внутрішнього зв'язку.

— Алло! Добридень, друже мій. Ну як там учора вечір минув? Ви мені розкажете?.. Тож заходьте, хочу побачитися з вами… Діятимемо стримано — все та ж справа.

Закриймо дужку.

— Заходьте.

Інспектор Делор сидів за столом перед розгорненою текою. Праворуч лежала ще ціла купа справ, а ліворуч стояв телефонний апарат. З-за спини інспектора визирала металева етажерка. Делор сидів у кабінеті сам, два інші столи були вільні.

— Здрастуйте, добродію, сідайте. Чим можу прислужитися?

Жан-Луї сів напроти Делора, той згорнув теку.

— Я обіцяв деякі документи. Ось вони, — і Маршан поклав перед інспектором папери.

— Швиденько впорались.

— Батько прислав з учорашньою вечірньою поштою.

Інспектор, погортавши папірці, поклав їх на етажерку.

— Щиро вдячний вам, пане Маршане.

— Гадаю, нічого такого, що вам іще не відоме, ви там не знайдете. Однак про всяк випадок вирішив передати все, що мав. Це збереже вашій дочці багато зайвої писанини.

— Будьте певні, ви її ощасливили. Вона сама вам напише. Так, так, неодмінно!

— Я вирішив, що краще занести все це вам зразу ж, — сказав Жан-Луї, — бо побоювався, що ви надовго поїдете з Персака.

— Маєте рацію. Але я більше нікуди не поїду, — він відхилився на спинку стільця. — Віднині наша робота піде іншим шляхом.

— Є якісь новини? — недбало спитав Жан-Луї, подаючи Делору сигарети.

Той потягнувся вперед, узяв сигарету й прикурив її від полум'я Маршанової запальнички.

— Та досить непевні. Копирсатимемося в минулому братів Рето. Можливо, натрапимо там на слід.

— А ви не перевіряли джерела їхніх прибутків: рахунок у банку, поштові перекази тощо?

— Чому це вам спало на думку?

— Таж не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб здогадатися, що раніше чи пізніше ви повернете розслідування і в цьому напрямку? Подумавши, що ви можете цим знехтувати, я, по-моєму, образив би вас.

— Ну, а далі?

Маршан тільки знизав плечима.

— Коли хочете знати, — відповів поліцай, — у братів Рето не було банкового рахунку не лише в Персаку, а й у цілому департаменті. Я не зраджу службової таємниці, коли скажу, що й пенсії він у Персаку не одержував. Розслідування триває.

— Дивно. Розумію, ви, пане Делор, збилися з пантелику.

— Я, з пантелику? — інспектор зневажливо засміявсь: анітрохи, мовляв. — Маю намір повернутися на тринадцять-п'ятнадцять років у минуле.

— До часів окупації? — перепитав Маршан.

— Ну, можна сказати й так.

Інспектор на якусь мить задумався, ніби вагався говорити. Відтак витяг спідню теку з купи, що лежала праворуч. Жан-Луї намагався вдавати байдужого. «Чи не пошився інспектор у дурні?»

— Уявіть собі, досить дивна справа, — заговорив інспектор. — Іноді випадок…

Він замовк, погортав папери в теці й вийняв з неї шийсь аркушик. Та саме в ту мить задзеленчав телефон.

— Алло!.. Так, так, це — я… Чудово!

Делор тримав трубку на невеличкій відстані від вуха, й до Жана-Луї долинув приглушений чоловічий голос: «Говорить комісар…» Далі якесь прізвище — ніби Лароз, чи Лашоз. Потім у вухо влетіла дуже знайома назва: Персак. Тоді ще два слова: «кабінет префекта». Це й усе, що вдалося підслухати, бо інспектор, швидко поклавши вільною рукою листок у теку і згорнувши її, перекинув трубку, з руки в руку й підніс до другого вуха. Жан-Луї більше не чув голосу комісара з нерозбірливим прізвищем. А інспектор тільки буркав, затискаючи у великому кулаці телефонну трубку: