Жан Фуке - У чому ж таємниця?

— Я дуже шанував вашого покійного батька, він був чесна людина в повному розумінні цього слова. Незважаючи на те, що нас розділяло, серця наші часто тяглись одне до одного.

Як відмовитись? Жакліна погодилася. А коли вже прощалися, Паран промовив кілька слів, що змусили її почервоніти. Жан-Луї вдав, що нічого не почув.

Паран поїхав, а вони все стояли мовчки, нібито прикипіли до асфальту.

— Ну, то чого ж ви приїхали в Персак? — нарешті Порушила мовчанку дівчина.

— За чверть восьма, Жакліно! Пані Клеман чекає на нас. Поговоримо після вечері.

І вони подались до готелю. Обличчя дівчини аж морщилося з прикрості. Одна думка все її дошкуляла: «Чому Паран так сказав?»

Спати!

А сон не брав. Перекидалася з боку на бік, лягала горілиць. «Спати!» — наказувала собі. А на думку спадали слова: «Я не дозволив би собі…» Не думати більше. Спати!

Та сон утікав від неї. Чомусь перед очима стояв, скептично посміхаючись, Паран. Чому вчора після тої пообідньої розмови вона не дала йому договорити до кінця? Він уже ладен був сказати все. Він пообіцяв. «Так, але ж оті Паранові слова! А що ж такого? Хіба не відомо, що зразу думає кожен, побачивши молоду дівчину в товаристві юнака, котрий приїхав з Парижа? Все це не таке страшне… Ми йшли ввечері удвох до мого дому, йшли Верденським бульваром, і я нагадала йому ті Паранові слова: «А втім, я не дозволив би собі запросити вас одне без одного». Пан Паран людина тактовна, то чому ж він вирішив, що має право сказати таке? Але Жан-Луї замість відповіді сам мене спитав: «Скажіть, що ви думаєте про моїх американців? Чи добились вони успіху?» Я йому відповіла: «Жане-Луї, я вас питаю: чому Паран сказав так? Будьте відверті». — «Потерпіть, Жакліно, на все свій час». — «Ні, негайно відповідайте. Я не збираюся слухати вас, коли ви щось приховуєте від мене». — «Кажу ж, вислухайте мене!» — «Ні, я вже твердо вирішила, то до Парана не піду. Я люблю щирість і не хочу давати приводу, щоб про мене шепотілись поза очі. На добраніч, я не боюся лиходіїв, не варто вам бити ноги аж до мого дому». Він мене наздогнав: «Так негарно, вислухайте мене. Я збирався признатися вам, але тільки тоді, як ви будете в курсі всіх справ. Щоби ви правильно зрозуміли мене. Але якщо вже ви так хочете, почнемо ось із чого…» Лясь! Було темно, я нічого не бачила, але відчула, що долоня моя влипла йому в щоку. «Аби якось виправдати свій приїзд до Персака, я вирішив, що добре буде натякнути Паранові, ніби ми одружуємося».

Знову — лясь! Так ось воно що! Якби це не він, а хтось інший, я б йому й очі видряпала. Ні, я б, мабуть, зареготала… Але ж від нього — отаке! Я кинулась бігти. Мене душили сльози. Якби це хто інший, мені було б смішно… А він, він за таке заслужив ляпаса».

Дівчина ще раз перевернулася в ліжку. Примушувала себе заснути, не думати… Але чому це він допитувався, чи американці добилися успіху? І чи вони розмовляли про Оскара Брауна?

Заснути… Покійний тато вживав снотворне. «Суворо дотримуйтесь дози, призначеної лікарем»… Авжеж, вона знає. Від цього не вмирають. Тепер, нарешті, сон здолає її. Проковтнувши снотворну пігулку, Жакліна знову лягла в ліжко. А як вона вчора в темряві бігла Верденським бульваром, а Жан-Луї гнався за нею: «Вислухайте ж!» — «Ні, пустіть мене!» — «Жакліно, не втікайте, я ж зовсім не хотів, щоб так сталося. Жакліно, Жакліно!» — «Пустіть!» — «Не гнівайтеся на мене, ви ж не знаєте всього, почекайте до завтра, я прийду до вас». — «Пустіть, я вас ненавиджу!» Жан-Луї відпустив її й зареготав: «Ну, до завтра. Прийду об одинадцятій, Жакліно». Обернувся й пішов бульваром, наспівуючи: «Ніколи так життя я не любив…»

Невже він справді прийде? Коли кохають, так не поводяться. Цинік, він поглумився з неї, образив її, та й ще йому мало! Ні, годі! «А втім, я б не дозволив собі…» Яка ганьба! «… запросити вас одне без одного». Ославлена наречена… Одне без одного. Американці, двоє близнюків, одне без одного, з Брауном, Оскаром Брауном, наречена… Наречена…

Жакліна заснула.

Відкриємо дужку

— … Домовилися. Всіх необхідних заходів уживе наш відділок. Для формальності прошу надіслати підтвердження… Чекатиму. Наперед дякую… Так, віднині повний спокій з цього приводу… До побачення, добродію.

Він поклав телефонну трубку. За звичкою щось занотував у записнику. Як вони вже йому надокучили. Що за спосіб у цього перодряпа, котрий вдає із себе хтозна-кого, давати вказівки телефоном? Скільки галасу, скільки лементу вже зчинилося! Ніби тут доля Франції… Ну, дарма, нехай уже міністр внутрішніх справ утручається, і яке діло міністрові юстиції? Що вони лишень про себе думають?