Аркадій Адамов - Зашморг

Вони справді познайомилися у санаторії влітку минулого року. І полюбили одне одного. Павло потім не раз приїздив до Москви, вони бачилися, листувалися цілу зиму. Але чим ближчими ставали одне одному, тим дужче Віра немовби гнітилася, тим, здавалося, більше спочатку прикростей, а потім і страждань завдавали їй ці взаємини. Павло спочатку відчував це зовсім приглушено, невиразно і сам не вірив своїм відчуттям. Адже він бачив, що вона любить його! Вперше Павло зіткнувся з цим відверто, коли вже навесні він запропонував Вірі стати його дружиною. І Віра відмовилася. «Це неможливо, неможливо», — сказала вона й розплакалась. Вона розплакалася так гірко, так відчайдушно, що Павло сторопів. Віра обіймала, цілувала, пестила його, і Павло відповідав, збитий з пантелику та розгублений. Він нічого не розумів. Вона готова була жити з ним, але вийти заміж за нього чомусь вважала для себе неможливим. А Павло любив її по-справжньому і не бажав потайного, невлаштованого та бездітного життя з нею у різних містах. А головне, він відмовлявся розуміти, та й не міг зрозуміти, чому вони повинні бути приречені на таке недоладне, таке безглузде життя.

І ось ще майже півроку страждань, сварок, примирень, благань, відчаю, поїздок до Москви. У нього знову відкрилася виразка шлунка — вперше з'явилась вона у нього в колонії, — і Павло змушений був знову поїхати до санаторію лікуватися. Цього разу — без Віри. А потім… потім раптом прийшов цей її останній лист.

Навіть я не можу зараз спокійно згадати цей лист. Напевно, після таких листів люди недовго залишаються серед живих. Ці листи пишуться на краю такої безодні відчаю, що крок у неї робиться вже автоматично.

Але навіть у цьому листі Віра не каже, чому вона відмовляється вийти заміж за Павла. Вона тільки пише, що любить його і не хоче розбивати й калічити йому життя, він і так надто багато зазнав. А її життя закінчене, і вона все одно не витримає того, що її чекає. І що більше у неї немає сил. Інші можуть так жити, а вона — ні. І тут, мовляв, нічого вже не вдієш, нічого не зміниш. А винувата в усьому вона сама, насамперед вона, а вже потім інші. І Павлу вона бажає щастя, він його заслужив, щастя з іншою жінкою.

Ось одержавши такий лист, Павло і помчав до Москви, все покинувши, на все махнувши рукою.

Такий третій ряд відомостей, одержаних мною.

Здається, чимало їх зібралося. Але, як і раніше, немає відповіді на головне питання: чому, чому вона це зробила? Що її штовхнуло на такий страшний крок?

Я відчуваю, відповідь не проста. Легше звернути все на нестійку, хвору психіку, піти від життєвих проблем до проблем медичних, пояснити все не глухим кутом у житті, а хворобою. Це найлегше і, можливо, найзручніше. Але я пройду весь шлях до кіпця, пройду будь-що, хоч би яким важким та небезпечним цей шлях виявився.

Москва зустрічає мене великими пластівцями мокрого снігу. Наче маленькі клаптики білого паперу, вони, кружляючи, лягають на чорний асфальт. Тепло.

— Та-ак… — мовить Кузьмич, вислухавши до кінця мій звіт. — Чесно кажучи, сподівався, що закінчиш цю справу у Горькому. А тут на тобі… Значить, самогубство, так, виходить?

— Очевидно, самогубство, — обережно підтверджую я. — От тільки мотиви до кінця не зрозумілі.

— Ех, любий, — зітхає Кузьмич і струшує попіл з сигарети. — Як ти знаєш, буває й так, що мотиви навіть самогубцеві до кінця не зрозумілі. Нерви підводять. Психічні перевантаження всюди. Знаєш, як у газетах пишуть? Час, мовляв, такий.

— Як наш бідолашний час не називають, — посміхаюся я. — І вік неврозів, і вік стресів. І різні вибухи навколо: інформаційний вибух, демографічний, сексуальний. От і збережи тут нормальну психіку.

— Гаразд, — обриває мене Кузьмич. — Не туди ми з тобою повертаємо. Неврози, розумієш ти, неврозами, а в цьому випадку ще треба розібратися, які тут неврози діяли. І розповідь цього… Як його?

— Павло.

— Еге ж, Павла. Вона нам деякі відправні точки дає. Ти не вважаєш? А його самого ти, значить, повністю виключаєш?

— Повністю. І зараз він захворів. Дуже сильний нервовий приступ. Ще й виразка відкрилась.

— Ну, ну. Давай, значить, самі будемо розбиратися. Що тепер робитимемо?

— Треба пройти їхній шлях того вечора, — кажу я. — Крок за кроком. Слід з'ясувати, де була Віра.

І от я сиджу один у своїй кімнаті. Болить голова. Я тяжко борюся зі сном. За вікном уже смеркає. На столі переді мною схема метро, схема маршрутів громадського транспорту і, нарешті, схематичний план самого міста. На цьому останньому плані я вже позначив кружком будинок Віри і готель «Колос», з'єднав їх пунктирною трасою. А далі? Де знаходиться той будинок, куди Віра потім поїхала, звідки вийшла сама не своя і де нервовий стрес досяг, очевидно, свого апогея?