Аркадій Адамов - Зашморг

Він повільно повертається, якусь мить мовчки допитливо дивиться мені в очі і кінець кінцем, очевидно зважившись, квапливо витягає з внутрішньої кишені піджака потертий, великий, чорний бумажник із тьмавою металевою монограмою і, діставши звідти надірваний конверт з листом, простягає його мені.

— Ось. Прочитайте.

— Добре. Спасибі тобі. — Я беру конверт і кладу його перед собою на стіл. — Але спочатку спробуй якнайдокладніше змалювати мені той вечір від початку і до кіпця. Ти повинен допомогти мені, Павле. Ти зобов'язаний допомогти, розумієш?

— Я допоможу… Я розумію… — Він знову відвертається. — Допоможу, кажу ж вам… Вона для мене була… Вона вірила мені… що не пропащий я… У мене руки все можуть. І я ж тоді за своїх заступився, коли їх менше було. Я ж не знав… Ну, а потім от втеча… Я просив: «Пустіть… батько помирає… я за три дні триста потім відсиджу». Не можна, кажуть…

Його немов прорвало. Вельми багато зібралося, надто довго він мовчав і до того ж не відчував себе винним ні в чому, ні на одну хвилину. Він і зараз нічого мені не розповів би, але він приголомшений смертю Віри, це я бачу, це щиро.

Хвилюючись, Павло говорить далі:

— … А я ж не міг чекати, коли можна буде… Ну, І… звичайно, спіймали… От і втеча… Розумієте ви?..

— Розумію.

І ще я здогадуюсь, чий бумажник у Павла, чия там монограма. Пам'ять про батька. Це його бумажник.

— А Віра… вона… — затинаючись, говорить Павло, — коли я довідався, я зрозумів, які бувають люди… Я не вірив, що такі бувають… такі… ну, як сказати?.. Кришталеві наче… Якби вона була зі мною… Я не знаю, що я міг би зробити… для людей… І для неї… А вона… так-от вчинила…

Голос його остаточно уривається, і він замовкає.

— Як ти гадаєш, чому вона так вчинила? — запитую я суворо й діловито.

— Не знаю. Чесно вам кажу.

— Так… Ну ось що, Павле, — кажу я. — По-перше, я тебе прошу, дай мені на час цей лист. До речі, у тебе ще Вірині листи є?

— Є…

— Даси всі. Добре? На чесно слово. Я тобі їх поверну.

— Гаразд. Дам.

— А тепер найголовніше. Ти розумієш, я приїхав до тебе не випадково. Але зараз я вірю тобі. Ти не міг підняти руку на Віру.

— Та що ви насправді?!

Павло закидає голову і люто дивиться на мене.

— Гаразд. Я сказав, що вірю тобі. А це означає, що я тепер знову не знаю, що з нею трапилося. І ти не знаєш.

— Не знаю.

— А треба знати. Мусимо знати. І зараз у нас з тобою одна мета. Ти згоден?

— Згоден.

— Тоді розкажи мені про той останній вечір з самого початку. Пригадай усі деталі, всі подробиці. І сідай ти, ради бога. Чого весь час стовбичиш?

Мені вже зрозуміло: версія луснула, друга вже або третя. З тріском провалилася. Я прийшов до вихідної точки, і все треба починати заново.

Я зітхаю і втомлено кажу:

— Ну давай розповідай…

Ніч. Вагон похитує, кидає з боку на бік. Задуха. Знизу долітає чиєсь хропіння. Хтось із пасажирів стогне, бурмоче вві сні. Темним вагоном часом пробігають промені залізничних ліхтарів, повз які мчить поїзд.

Сон уперто не йде до мене. Лежу на спині з розплющеними очима, заклавши руки під голову.

Отже, Павло докладно змалював мені той останній вечір. Ми навіть склали з ним певну схему. Відомості про цей вечір немовби розпадаються на три ряди. Я так і розташував їх для себе.

Перший ряд — події. Як зустрілися, де йшли, куди заходили. Розібратися і зрозуміти цей ряд було непросто, бо Павло погано знає Москву і зовсім не знає тих місць, де того вечора опинився. Все ж мені пощастило з'ясувати низку дуже цікавих обставин.

Павло з Вірою блукали містом години зо дві, вона відмовилася повечеряти у кафе або піти в кіно, як пропонував Павло. Віра сказала, що їй треба зайти в одне місце, і Павло зголосився її провести. Вони сіли у метро й поїхали з пересадкою, досить довго. Потім іще йшли пішки. Це був район ВДНГ. Вони опинились біля готелю «Колос». Віра дозволила Павлу почекати її внизу, у вестибюлі. Вона повернулася хвилин через десять. Павло запам'ятав час. Повернулася з якимсь пакунком. І вони знову вирушили в дорогу.

Тепер Вірі треба було заїхати в інше місце і віддати цей пакунок. Наступну, другу частину шляху Павло запам'ятав гірше. Було знову метро, і нова пересадка з плутаними переходами та ескалаторами, потім тролейбус, а решту дороги вони пройшли пішки. І знову Павло чекає, тепер уже біля під'їзду якогось будинку. Чекає майже годину. Віра нарешті приходить, і знову вони бредуть вулицями вже без певної мети, потрапляють на будівництво, стоять над котлованом, потім ідуть далі.