Аркадій Адамов - Зашморг

Із літака хистким трапом ми сходимо поволі та обережно, відчуваючи незвичайну слабість у ногах і легке запаморочення. І тут нас періщить крижаний вітер такої сили, що ми конвульсивно хапаємось за поруччя трапа. Від такого вітру та ще й морозу мій плащ врятувати не в змозі. Та чи міг я подумати, що мене раптом закине сюди!

Зустрічають мене Слава Волков та Гарик Смирнов, молоді інспектори карного розшуку, які самі ще до ладу не знають, чому я звалився на їхню голову.

Дорогою до готелю я докладно розповідаю про смерть Віри, про неї саму, про її взаємини з Павлом і про наш шлях до нього — довгий, звивистий, небезпомилковий. Але тепер уже, судячи з усього, помилки не буде, і шлях свій ми тут, у Горькому, повинні завершити.

Вранці я іду до управління.

Морозно, сонячно, під ногами рипить сніг, від його нестерпної білості боляче очам.

Пальто, яке хлопці ще вчора на мене напнули, муляє, ледве застібається, але яке ж щастя, що воно в мене взагалі є. Цікаво, самі хлопці здогадалися чи їм підказав Кузьмич. Скоріше всього, він, інакше вони не роздобули б пальта спеціально на такого здорованя, як я.

Час від часу мені доводиться запитувати дорогу. Нарешті підходжу до високого строгого будинку із знайомим написом. Це — наше управління. Перед ним на невеличкому, ледь підвищеному над тротуаром майданчику вишикувалися машини.

Піднімаюся широкими сходами й у довгому коридорі, застеленому гарного доріжкою, відшукую кабінет Слави Волкова. Машинально дивлюсь на годинник. У такій обстановці й самому хочеться бути діловитим і точним.

У кабінеті, крім господаря, присутній ще один чоловік, середніх років, у ретельно підігнаній формі, з погонами капітана.

— Знайомтеся, — каже Слава, підводячись і потискуючи мені руку. — Це Василь Іванович Чумічев, наш дільничний інспектор, знає твого Постникова, як рідного. А це, Василю Івановичу, товариш із Москви, Лосєв Віталій Семенович. Заради цього Постникова до нас і завітав.

Після церемонії знайомства Слава оголошує:

— Ну, ви, товариші, залишайтеся тут, погомоніть, а мені у справах треба відлучитися.

Слава при цьому жахливо окає, і вухо моє так швидко не може до цього звикнути, щоб не помічати; Крім того, окає і Василь Іванович, тільки басовитіше:

— Поганяй, поганяй…

Коли за Славою зачиняються двері, я запитую:

— То хто ж він такий, цей Павло Постников?

— Чого вже там говорити, мали з ним клопіт, — хитав головою Василь Іванович. — Великий клопіт. Насамперед зв'язки, звичайно. Ще до арешту. Ну, з найбільшими, розумієш, шибайголовами воловодився. І, звичайно, то одне, то інше неодмінно втне. Я вже з ним морочився, я реагував. Ну, сил немає. Дрібне все, щоправда. Спочатку — дріб'язок. А одного разу, пригадую, він мені, шельма, й каже: «Хоч би війна, дядю Васю, почалася абощо. От би я там подвигів наробив. Бо ви мені зараз поперек шляху стоїте». І сміється, розумієш. А я як почув, то аж задихнувся. «Ах, ти, — кажу, — щеня. Та ти у батька свого спитай, у матері, що вони за війну пережили, про його поранення спитай, про її сльози». А він мені: «Ну й що? Вони пережили, і ми переживемо». І все сміється, головне. Ну, тут я вже його на сім діб без пощади оформив.

— За що ж?

— За що? Доповім. Ось що втнув, — продовжує Василь Іванович. — У Сергійка Савина, дружка його нерозлучного, щеня сусідка прибила. Курчат воно, мовляв, у неї тягало. Ну, щеня й здохло. Непорядок це, ясна річ. І громадськість могла б за всією формою засудити. Я її завжди на такі-от аморальні факти орієнтую, а не до чужих горщиків ніс сунути або під чужу ковдру.

— А що цей Сергійко?

— Та не Сергійко, а Пашка. Йому, значить, більше за всіх треба. Він, розумієш, за те цуценя біля сусідчиних вікон — своя хатка у неї — два оберемки хмизу облив бензином та й підпалив. І крик на весь квартал зчинив: «Пожежа!» Ну, тітка Мар'ївна, ясна річ, перелякалася на смерть, з хати як дремене і з ґанку — сторчака. Ногу мало не зламала. Народ, звичайно, прибіг. Ну, що ти будеш робити? Формене хуліганство, звичайно. А Пашка мені у відповідь: «Виховна акція». Чув? «Ну, — кажу, — от я тобі зараз теж виховну акцію влаштую». І оформили його першого разу на сім діб.

— Першого разу?

— Еге ж. А то ще випили якось, шельми-губошльопи. На честь Дня Перемоги, пригадую. Спершу пісні горлали. Правда, цензурні. А потім хлопця одного відлупцювали. Всі, ясна річ, повтікали. А Пашка — ні. Героя з себе корчить. «За що ви його?» — запитую. «Не пригадую, — каже. — Тільки заслужив. Я просто так не б'юся». Ну, я знову, ясна річ, оформив на нього. А той хлопець, вважай, два тижні потім у лікарні відлежувався. Я його знаю. Теж, звичайно, не святий. А Пашку за нього все-таки покарали. Заслужено.