Аркадій Адамов - Зашморг

— Де працює, не казав?

— Професія у нього, знаєш, мирова. Кравець. Та ще й жіночий. Уявляєш? Оксанка йому якось каже: «Ой, як я вашій майбутній дружині заздрю. От уже одягнете». Ну, жартує, звичайно, а він так, знаєш, на Віру поглянув і каже: «Якщо у цьому вся справа, то я раджу вам краще за багатого йти. І любити у такому разі необов'язково». А очі вже злі, як у пса.

— А Вірі він подобався?

— Хто її зна. Вона, до речі, мовчазна була, серйозна. Але начебто подобався. Оксана казала. Та й разом вони завжди були. Взагалі ми всі так і чекали, що вони одружаться…

— Добре, — кажу я, — лягаймо спати. Дивись, котра година.

Цього разу світло ми гасимо одночасно.

Я з насолодою випростовуюсь під легкою ковдрою, але заснути швидко не щастить. Із заздрістю прислухаюся до солодкого сопіння Віктора. Він заснув, тільки-но поклав голову на подушку.

Після сніданку я вирушаю до міста.

Минувши, не поспішаючи, декілька тихих, затінених густими деревами вулиць курортної зони, потрапляю на метушливі, галасливі з крамницями та установами, вулиці ділової частини міста і незабаром, після коротких розпитувань, дістаюсь до двоповерхового будинку міського відділу внутрішніх справ.

Я знайомлюсь із черговим.

— Вам, здається, не слід до нас заходити? — ввічливо запитує він.

— Це ми спочатку так вирішили, — відповідаю я. — Не знали, з якою обстановкою зіткнемся. Але тепер усе з'ясувалося. Людина, яка цікавить мене, у вашому місті не проживає. А прийшов я ось чого: потрібна Москва.

І даю номер телефону Кузьмича.

А через кілька хвилин я вже чую у трубці його знайомий хриплуватий голос.

Скільки вже разів і з яких тільки міст не викликав я у важкі та щасливі хвилини цей знайомий спокійний голос. Часом мені добре перепадало, часом я тільки встигав сказати «слухаю», одержуючи короткий наказ. І вже зовсім рідко у нас виходили звичайні розмови про все. Але траплялися. Кузьмич розумів, що мені часом необхідно ковтнути порцію кисню. Але зараз… Як говорити мені з ним зараз?

Я коротко доповідаю Кузьмичу ситуацію, прошу відкликати мене відповідною телеграмою з санаторію і дозволити летіти до міста, де проживає цей Павло.

— А яке місто? — стримано запитує Кузьмич.

— На завтра уточнимо. Повідомлю окремо. Виліт туди дозволите?

— А кому ще накажеш летіти? Сам і лети. Й ось що ще. Начальник мені цей дзвонив, ну, з міністерства, як його?..

— Меншутін.

— О, о! Він і є. — Кузьмич несподівано посміхається і говорить уже зовсім іншим топом, якимось довірливим і глузливим одночасно: — Скаржився на тебе. Допомоги громадськості не приймаєш, не спираєшся. І, виявляється, взагалі не вмієш працювати. Замінити тебе вимагав.

— А він вам не пояснив, як треба працювати? — весело запитую я.

— Пояснив, пояснив, не бійся, — задоволено буркоче Кузьмич. — І звіт про зроблену роботу теж зажадав. Одне слово, ось так. А телеграма буде тобі завтра пранці. Передай черговому, щоб відразу повідомив мені, куди ти вилетиш. Попередимо товаришів. Ну, бувай здоровий.

Я вішаю трубку.

І певний час перебуваю у якомусь лагідному, щасливому стані. Невже ми з Кузьмичем помирилися?

Цей день тягнеться нестерпно довго. Так буває завжди, коли рахуєш години й хвилини, коли тебе гризе нетерпіння.

А надвечір у санаторії з'являється Дагір: Відкрито з'являється і розшукує мене. Він теж дозволив собі розшифровку. Ми йдемо у віддалений куток саду. Тут зараз зовсім порожньо. Надвечір похолоднішало. По-моєму, от-от піде сніг. Тут це, кажуть, теж буває.

— Ну, так от, — каже Дагір. — Зранку сиджу у вас тут в канцелярії і в архіві. Спина заболіла. Курити теж не можна.

— А ти обідав? — не витримую я.

— Аякже, — киває Дагір. — І навіть устиг дещо довідатися через Москву.

— Ого! Значить, знайшов?

— Неодмінно. Ім'я — Павло. Це правильно. А прізвище — Постников. Місце проживання — Горький.

— Та ну?

— Звичайно. Сам вибирав. Батьки у нього там. Мати.

— Що значить «сам вибирав»?

— О! — Дагір багатозначно піднімає палець. — От про це я і дзвонив до Москви. Адже хлопець судимий. Частина друга статті двісті шостої.

— Та-ак… Злісне хуліганство?

— Звичайно. І ще втеча.

— Оце подаруночок, — задумливо кажу я. — А Віра, бідолашна, нічого, ясна річ, не знала. Ну що ж. Завтра лечу до Горького.

У Горькому все біле від снігу. Сімнадцять градусів нижче нуля. Якщо врахувати, що всього лиш три чи чотири години тому у Тепловодську температура була плюс п'ять, то перепад виходить досить значний. А тут іще й заметіль, що закрутила, як тільки наш літак приземлився. Але нам пощастило, ми, виявляється, потрапили у «вікно» між двома хуртовинами. Тільки тому Горький нас і прийняв, а всі інші літаки перед нами відсилали і, очевидно, ще довго після нас будуть підсилати бог зна до яких міст.