Аркадій Адамов - Зашморг

Я поглядаю на годинник. Ого! За годину до мене у відділ приїде кримчанин Володимир Лапушкін. Можливо, це його зображено на тепловодській фотографії?

Матеріал, надісланий із Кримського управління про Володимира Лапушкіна, викликає певний інтерес. Щоправда, ніяка неслава для Лапушкіна в ньому не криється. Хіба тільки те, що він сплачує аліменти відразу двом своїм колишнім дружинам на двох дітей. Але сплачує акуратно, і тому з нашого боку жодних претензій до Лапушкіна у цьому плані немає. А правління колгоспу його характеризує якнайкраще. Чесний, старанний, ініціативний, освічений і досвідчений, уважний до людей, добрий товариш… Скільки достоїнств у однієї людини! Крім того, він ще й активіст та «безперервно працює над собою», як сказано в одній з характеристик, наміть редагує сатиричну стінгазету.

До всього цього блискучого переліку нашими товаришами з управління додано, що Лапушкін компанійська людина, має численних знайомих, часто буває у відрядженнях, не дуже обмежує себе у витратах, незважаючи на великі аліменти, любить гарно одягтися, гульнути, цікавиться жінками, які, в свою чергу, теж виявляють до нього увагу, бо Лапушкін, крім усього, що й гарний собою.

І ось цей згусток доброчесності та чарівності незабаром постає переді мною у вигляді дуже елегантного худорлявого молодика, усміхненого і сповненого приязні. Лапушкін старанно поголений, модно підстрижений. На Лапушкіні модний світло-сірий, у смужку французький костюм — трійка, широка і надзвичайно барвиста краватка. Одне слово, як влучно сказала про нього одна з дівчат у міністерстві, — «рекламний хлопчик».

Ми вітаємось, розглядаючи один одного, я запрошую Лапушкіна сісти у крісло і запалити, після чого починаю ставити вже й мені набридлі запитання:

— Давно у Москві, Володимире Карповичу?

— Рівно два тижні, — охоче відповідає він. — Відпустку використовую. Цілий рік, знаєте, живу на курорті, стомливо. — Він дозволяє собі пожартувати. — Треба коли-небудь і у трудовій обстановці пожити. Спуску, знаєте, собі не даю. Щодня культурні заходи. Сьогодні, припустимо. МХАТ. Комедія. Я люблю тільки на комедії ходити. У крайньому разі — сатира. — І туманно пояснює: — Як жанр, звичайно. Сам, знаєте, причетний. Газету редагую. «Штрихом і словом про нездорове». Як назва? Звучить, по-моєму. Ну, ще цирк поважаю. Не приховую. Нова будівля особливо захоплює.

— Але й справ не цураєтесь? — посміхаюсь я. — Чув, ви у міністерство заглядали?

— Та хіба від цих справ куди-небудь утечеш? — підхоплює Лапушкін. — Почули, що я до Москви збираюсь, ну й підкинули. А я, знаєте, від роботи тікати не звик. Інтереси справи та інтереси колективу — насамперед. Інше — бульйон, я вам скажу. Різні там сюжетики, вони для відпочинку. Правду я кажу?

— А у кого ж у міністерстві ви були?

— У кого? — Він замислюється, а в очах миттю відбивається непевність і чомусь переляк. — Я був… Навіть не пригадую, слово честі… Стільки, знаєте, людей, контактів… — бурмоче він. — І знаю їх усіх не дуже…

Лапушкін просто на очах гасне. Навіть його розкішна краватка здається вже не такою яскравою і очі не блищать, а губи починають чомусь дрібно тремтіти. Чого він так злякався, цікаво?

— Ви товариша Меншутіна там знаєте? — запитую я.

— М-меншутіна?.. Н-ні. Не знаю… Тобто чув! — схаменувся Лапушкін. — Чув. Але-е… Не бачив особисто. Не довелось, знаєте…

— А секретаря його? Топіліну?

— Ні, ні! — злякано вигукує Лапушкін. — Взагалі… не знаю!

— Не знаєте його секретаря? — здивовано перепитую я, і в душі у мене народжується якесь неспокійне відчуття близької неприємності, можливо, навіть біди.

— С-секретаря знаю. Але, що Топіліна… звідки ж?.. — усе так само плутано белькоче Лапушкін. — Ну сиділа… І ніяких… цих самих…

— Киньте, Володимире Карповичу, — не витримавши, кажу я. — Адже ви до неї залицятись пробували.

— Я? Ніколи! — вкрай запально вигукує Лапушкін. — Злі язики! Бабські! Із заздрощів!.. З… ревнощів! Плітки розводять! Звичайно… самотній мужчина… Молодий…

— Ну, гаразд, — обриваю я його. — Тоді спробуйте згадати, як ви провели минулий понеділок, дванадцятого? Ну, хоч би тільки вечір. Це ви можете зробити?

— Вечір. Дванадцятого. Понеділок, — як учень перед дошкою, повторює Лапушкін. — Одну хвилину. Тільки зосереджусь.

Він помітно заспокоюється.

А в мене раптом виникає прикре передчуття нової невдачі. Першої миті мені здалось навіть, що Лапушкін і зовні схожий на ту людину з фотографії. Але зараз я переконуюсь, що помилився. А вже внутрішньо… Віра ніколи не змогла б закохатися у цього жалюгідного чоловічка!