Аркадій Адамов - Зашморг

Я обертаюсь і бачу Петю Шухміна, який зникає у натовпі, і, звичайно, відразу ж кидаюсь за ним. На нас ніхто не звертає уваги.

Петю я наздоганяю уже біля самісінької брами.

Що трапилось?

— Трапилось, що Кузьмич п'ять хвилин тому взяв Федька.

— Та ну?! Сам?..

— Сам. Ну, я потім трішки допоміг. Прийшов, розумієш, сволота, подивитись, кого це він поклав. Не втерпів, розумієш. Такий психологічний розрахунок у Кузьмича був.

Я не розумію, чому Кузьмич не взяв мене на затримання Федька. Все ж таки це я ганявся за ним тоді вночі, на моїх очах він убив Гришу Воловича і в мене стріляв. А Кузьмич згадав про мене, лише коли потрібно Федька допитувати.

З моєю появою Кузьмич повертається до мене, поглядає із задоволеною посмішкою, трішечки навіть, я б сказав, переможно, і каже:

— От, любий, які справи. Дещо, виявляється, ми ще можемо.

— А все-таки чому без мене?

— Не можна було, — хитає головою Кузьмич і прямує до столу. — Адже тут потрібна була надобережність, ось що. Тебе бачили у тому дворі. Тебе і Федько міг помітити, коли в сарай заскочили. Ти у нас взагалі, — він коротко посміхається, — помітна особа. Навіть здалеку… Так от, — знову спохмурнів Кузьмич, — краще давай, голубе, берись до Федька. Слідчий десь поїхав, а нам з першою розмовою треба поспішати. Мухіна зараз приведуть до тебе. Давай вирішимо, по яких пунктах вестимеш допит.

— По-перше, пістолет.

— Це — по-третє. Спочатку ти його розворуши. Пам'ятай, пістолета ми в нього зараз не знайшли. У сараї, як ти знаєш, його також нема. Виходить, він десь його переховує. Або викинув. Або віддав комусь. Одно слово, немає його, пістолета. І чому його взяли, він до пуття не знає. У нього в голові поки що повний розгардіяш. Тому про пістолет потім. Розговори на дрібницях. І вивідай. Наприклад, ось, чи назве він Зінченка? Кого ще назве? Як змалює той вечір на будівельному майданчику, ту ніч? Розумієш?

— Розумію.

— Візьми до уваги, він дуже схвильований, страшенно наляканий. У нього вбивство на совісті. Він цієї теми зараз більше вогню боїться.

— Отже, радо підтримає розмову на іншу тему.

— От-от. Нерв ти знайшов, — стримано киває Кузьмич.

Федько неврівноважений, запальний, підозріливий, до краю егоїстичний та безсовісний, ніяких моральних правил і меж для нього не існує. Від такої людини можна чекати чого завгодно і спрямувати його можна теж на що завгодно, аби лише це йому здалося вигідно. Ну, а якщо проаналізувати ситуацію, в якій тепер опинився Федько, то неважко визначити, що саме може здатися йому вигідним. Загнаний у кут злочинець у пошуках порятунку, природно, йде на все. Засоби, які він при цьому застосовує, свідчать про його вдачу. Один здається і щиро все розповідає. Другий прагне все звалити на інших. Третій намагається за рахунок інших відкупитися, готовий виказати, «продати», втопити всіх, аби випливти самому. В такому випадку він видає себе за палкого нашого помічника й готовий відкрити всі відомі йому таємниці. Цей останній варіант іноді досить спокусливий. Поміркуйте самі. Нібито вигідніше зробити полегкість, подачку одному, щоб спіймати п'ятьох інших, не менш небезпечних, не викрити один злочин, зате швидко й ефективно розкрити п'ять інших. Ну як тут, здавалося б, не спокуситися, не піддатись такому елементарному, очевидному розрахунку?

Однак, і це Кузьмич нам втовкмачував не один раз, в останньому випадку — незліченні моральні втрати. Мало того, що «врятований» переконається, що за рахунок доносу, завдяки досить-таки цинічному і не вельми чесному «розкладу» влада може «списати» твій власний злочин. То чи можна поважати таку владу? Чи може вона мати авторитет? Чи може вимагати моральних вчинків від людей, якщо вона сама аморальна? Адже від «врятованого» багато людей дізнаються про цей гендель. Далеко підуть круги від кожного такого випадку.

Та й цього мало, запевняє Кузьмич. Такий «вигідний» гендель, а за ним другий і третій, зрештою, розхитає і знищить моральні принципи у тих людей, що уповноважені вести боротьбу із злочинністю. І це у сто крат небезпечніше, ніж усе інше. Тому жоден із нас не може навіть думати про такий шлях. Дізнався б Кузьмич, що подібне спало комусь на думку, — наслідки важко й уявити.

Злодій, бандит, хуліган чи ґвалтівник завжди десь внутрішньо, а часто й ззовні — егоїст та боягуз, нікчемний боягуз. І вічний страх сидить у ньому, часом переможений спалахами інших почуттів. Бо хоч і підсвідомо, та все ж відчуває, що, зважившись на злочин, він замахується не на одну людину, свою жертву, яку, може, й не боїться, а на щось незмірно більше — на державу, на суспільство, де він живе, на всі його закони. Замахується на силу, яка в будь-який момент може обрушитися на нього. Звідси й вічний страх.