Аркадій Адамов - Зашморг

Виходить, двоє з шести. Про сьомого, інженера великого кримського колгоспу Володимира Лапушкіна, поки що відомостей немає. Але мені нетерпеливиться, і стає тривожно. А раптом це той єдиний, котрий мені потрібен.

Я йду до нашої чергової частини і через спецзв'язок викликаю Кримське управління. Начальник карного розшуку перебуває десь у районі, у зв'язку з пригодою, але черговий, довідавшись, з якого приводу я дзвоню, негайно дає мені довідку:

— Відповідь вам надіслано вранці. Чоловік цей у Москві. Згідно з даними, які ми зібрали, він для вас цікавий.

— Він у відрядженні?

— Ні. Виїхав в особистих справах. Зупинився у родичів. Запишіть їхню адресу і телефон.

Який жаль, що я не можу відразу ж поговорити з цим типом, треба дочекатися висланих матеріалів і подивитися, чим це він для нас цікавий.

— Що переказати начальникові? — запитує мене черговий з Кримського управління.

— Вітання, подяку, — весело відповідаю я, насправді сповнений вдячності. — І всім товаришам теж.

Я повертаюсь до себе, дивлюсь на годинник. Ні, робочий день ще не закінчився і можна встигнути зробити безліч справ, якщо не гаяти часу. І я дзвоню у міністерство.

— Любочко? Привіт. Це Віталій. Ви мене ще не забули?

— Ой, тут схочеш, та не забудеш, — відповідає Люба. — Всі дівчата тільки про вас і говорять. Про цю справу, звичайно. І навіть… — Я відчуваю, як вона трохи затуляє долонею трубку. — Навіть начальство хвилюється. І взагалі…

— Любочко, — перебиваю я її, — насамперед скажіть, мені, чи не з'являвся у вас Фоменко з Херсона?

— Фоменко? Зараз я спитаю у дівчат. Я не пам'ятаю… От кажуть, з'являвся. Кажуть, він і зараз десь у міністерстві.

— Ви можете його розшукати? — прошу я. — Він мені дуже потрібний. Не важко вам?

— Покликати до телефону?

— Ні, ні. Під яким-небудь приводом затримайте його. Я зараз приїду. Тільки ви йому не кажіть, що з міліції приїдуть. Можете що-небудь інше вигадати, щоб заздалегідь людину не хвилювати?

— Ой, звісно ж! Та що завгодно! Приїздіть. — Люба вішає трубку, але я встигаю вловити її сповнені ажіотажу слона: — Ой дівчатка, що треба…

Це просто здорово, що я набув собі таких неоціненних помічниць. До того ж одна від одної гарніша. Якби не Свєтка, я, напевне, в якусь із них уже давно закохався б. Просто рідкісні дівчата. Слово честі.

Я квапливо одягаю пальто і майже бігцем спускаюсь сходами. Тільки б перехопити чергову машину…

Коли я з'являюсь у кімнаті в дівчат, то насамперед запитую у тієї ж Люби:

— Я забув ось іще про що довідатися. А Струліс у вас цими днями не з'являвся випадково?

— Освальд? — перепитує Люба. — Він давно тут. Понад тиждень, напевно. Правда, дівчатка?

Висока рудоволоса Наталка насмішкуватим тоном оголошує:

— А зараз з'явиться чарівний Фоменко. Приготуйтесь. Буде посміхатися. Сліпуче. Отже, бережіть очі.

— Де б мені поговорити з ним віч-на-віч, підкажіть, дівчата, — прошу я. — Є тут де-небудь затишне місце?

— Зараз! — Ніна вистрибує зі свого столика і кидається до дверей. — Я візьму ключ від кабінету Свірчевського. Він хворий, а вам дозволять.

Хто такий Свірчевський, мені не пояснюють. І значення це ніякого по має.

— З Нінкою не пропадеш, — переконано каже Наталка. — Все пам'ятає, усе знає, усе може. Скарб, а не дружина буде.

А через деякий час у кімнаті справді з являється Фоменко.

Це високий, опасистий чоловік років тридцяти, з одутлуватим обличчям і глибоко посадженими чорними лукавими очима. Білозуба посмішка у нього і справді сліпуча. Видно, він базіка, реготун і бабій. На чолі у нього, під хвацьким козацьким чубом помітний невеличкий рожевий рубець.

— Ну, дівчата! Ну, пустунки! Чого ви мене сюди заманили, га? Ось я зараз відкуплюея від вас!

Він широким жестом витягає з кишені піджака велику плитку шоколаду і, відкинувши рукою чуб, церемонно подає її Наталці.

— Комплекція не дозволяє стати навколішки, — посміхаючись, каже він. — Прийміть, і тому подібне.

Але тут Фоменко несподівано побачив мене, повне обличчя помітно хмурніє, і, звертаючись уже до мене, він сухувато і не вельми доброзичливо запитує:

— Відчуваю, у вас до мене діло, товаришу, га?

— Правильно, — відповідаю я. — Хотілося б ненадовго вирвати вас із цього квітника. Не заперечуєте?

І от ми з Фоменком опиняємося у порожньому та просторому кабінеті.

— Давно ви у столиці, Григорію Марковичу?

— Почекайте, — зупиняє мене Фоменко. — Спочатку треба взаємно познайомитися. А то ви мене знаєте, а я вас — ні.