Олесь Ільченко - Чорне озеро кохання

— До чого це мені? — Олексій намагався говорити спокійно. — Ви ж розслідуєте справу, це ваша робота.

— Авжеж, — погодився Бойко. — Ми й запросили вас для бесіди, аби ви дещо нам пояснили.

— Я? — начебто здивувався Трач. — Маю пояснити? Я вам розповів усе, що знав…

— Тоді розкажіть нам, будь ласка, що ви робили в кінотеатрі «Київ» другого червня 2008 року під час пострілів по вашій машині й по перехожих із вікна того ж таки кінотеатру?

Бізнесмен напружено мовчав. Він відчув, як його долоні стали мокрими, а обличчя зашарілося.

— Не мучтеся, — спокійно порадив йому майор. — Я розумію — правду казати не хочеться, а брехати тяжко. Спрощу своє прохання: вас за фотографією впізнала буфетниця, яка працює на другому поверсі кінотеатру. Саме на цьому поверсі вхід до туалету… Упізнав вас і її колега, який у той день також працював. Якщо хочете, влаштуємо вам зустріч із ними в цьому кабінеті, аби розставити всі крапки над «і». То, може, щось розкажете нам?

— Я був у своїй машині, сидів на задньому сидінні… — почав був розповідати Олексій.

— Так, вірю, — кивнув Бойко. — Але це було спочатку, перед пострілами. А ось коли автомобіль марки «мерседес», номерні знаки… Ви ж знаєте номери своєї машини? Так от, коли «мерс» міцно, як й інші автомобілі, став у заторі на Великій Васильківській, просто біля кінотеатру, ви вийшли з своєї машини і пішли… Кіно дивитися? Чи як?

— Знаєте, чому вас запам’ятали буфетники, продавці — чоловік і жінка? — втрутився в розмову Луцик. — Ви дуже нервували, майже як зараз… Весь час оглядалися. І до того ж швидко, по-діловому, пройшли до туалетної кімнати з доволі великим згортком у руках. Якось не пасують такі згортки звичайному обивателеві, що прийшов подивитися фільм…

— А де ви переховуєте зброю, з якої стріляли? — поцікавився майор. — Може, ви її вже викинули в якесь болото? Ви зробили колосальну помилку, помилку дилетанта, забравши гвинтівку, з якої стріляли, із собою. Професійні кілери «скидають» зброю на місці злочину, щоб у міліції не було «зачіпки» до них… А ви — забули про такий прийом? Чи це була дуже дорога, позичена зброя? Може, це гвинтівка когось із ваших друзів? Олексія Каневського, скажімо? «Прокол», справжній «прокол»… Поки ви тут перебуватимете як затриманий, ми обшукаємо і вашу квартиру, і дачу, й офіс… Так само, як і всі можливі схованки зброї у Каневського… В межах, закону, звичайно. Але прокуратура стовідсотково надасть нам санкції на обшуки… У свою машину ви стріляли для алібі, це зрозуміло. Але навіщо було стріляти в дитину, в дівчинку? Це й була ваша ціль? Чи хтось інший?

— То була зовсім не дівчинка! — не витримав Олексій. — То справжня відьма! Справжня, без лапок!

— Тобто ви зізнаєтеся в замаху на життя людини? — поспішив уточнити Луцик.

— Слухайте, — втомлено мовив Трач. — Я зараз вам усе розповім. Сподіваюся, ви зрозумієте… Утім, мені вже майже байдуже. Сил у мене більше немає…

Олексій почав розповідати. Працівники карного розшуку уважно його слухали, фіксуючи все, сказане підприємцем. Проте що далі, то більш неймовірною видавалася Трачева історія…

В офісі фірми Олексія Трача у вечірній час, крім нього і молодої вдови Оксани, нікого не було.

— Не думав, що ми говоритимемо про серйозні речі всього за якихось десять днів по смерті Андрія, — Олексій ледь стримував хвилювання. — Хто б міг уявити, що він так… несподівано піде з життя… Це страшно, це в голові не вкладається. Тепер я розумію слово «втрата» — для друзів, для вас, його дружини, для науки, для фірми, зрештою…

— Так, ти маєш рацію, Олексію… Ми ж спілкуємося на «ти», якщо я не помиляюся? — Оксана прискіпливо дивилася у вічі Трачеві.

— Звісно… — погодився той, хоча і не міг з упевненістю сказати, чи пам’ятає, як саме він звертався до цієї надзвичайно вродливої, якоїсь неземної у своїй красі дівчинки. Так, саме дівчинки, бо більше п’ятнадцяти-шістнадцяти років їй би ніхто не дав…

— Я не прийшла б до твого кабінету, не зустрілася б із тобою так офіційно… — вела між тим Оксана. — Але те, що Андрій розповів перед такою несподіваною, раптовою смертю…

Оксана заплакала, не в змозі опанувати себе. Олексій підійшов до неї, сам надзвичайно схвильований, і простягнув дівчині кілька паперових хусточок. Оксана глянула на них і мимоволі здригнулася. Але вона швидко опанувала себе і продовжувала говорити.

— Те, що перед своїм… своїм… кінцем сказав мені Андрій, — Оксана намагалася говорити твердо, — видалося мені надзвичайно важливим для його і твоєї роботи, для вашої фірми. Власне, по суті, то був заповіт мого чоловіка…