Олесь Ільченко - Чорне озеро кохання

— Не розумію, — знизав плечима Бойко. — На нас хочуть повісити розслідування смерті невідомої старої? Це ж наче не наша парафія.

— Так, але бабу було вбито, — Опанасенко нервово поправив волосся. — З її голови вилучили кулю. Зі срібла…

Бойко, замість щось сказати, вихопив з руки Ігоря ще один експертний висновок і почав уважно його читати. Майор геть спохмурнів і відклав папір убік.

— Так… — Бойко протер очі. — Сьогодні п’ятниця, всі нормальні люди вже їдуть рибалити, юшку варити, відпочивати… А в нас тут заварюється така каша… Ох, заварюється…

— Невже це третя, не знайдена досі куля? — невідомо в кого запитував Опанасенко. — Але ж усі свідки кажуть про поранену чорняву дівчинку… А не стару бабу!

— Але факти, як мене колись вчили, «уперта річ», — барабанив пальцями по столі майор. — Ось що, Ігорю. Луцик нехай ще раз опитає всіх зафіксованих свідків — хто там був, біля машини Трача. Зеленський хай поговорить з усіма співробітниками кінотеатру, які працювали в той день — касирки, білетерки, буфетниці, прибиральниці… І нехай покаже їм фотки Трача і цієї мертвої старої. Там уже нехай трохи підрихтують її зображення, ну, щоб люди не лякалися… Втім, я сам зараз Луцику й Зеленському передзвоню. А ти поговори з шофером Трача, — так, упритул, — може, той щось згадає. Для нас важливі найменші подробиці. Й ще раз «мерс» оглянь. Машину, звісно, вже замацали всі, але хтозна, раптом щось знайдеться… А я потрушу цього бізнесмена. Відчуваю, він ще не все нам сказав… У понеділок, о п’ятнадцять нуль-нуль, збираємося в мене з новими фактами, ідеями, версіями…

Минуло сорок днів по смерті Григорія Івановича. Ніна Петрівна саме повернулася з церкви, де ставила свічку за упокій. Жінка зайшла до квартири, втомлено сіла на канапу. І раптом чи не вперше звернула увагу на глибокі чорні очі невістки. Ніна Петрівна почала пильно вдивлятися в розширені зіниці Оксани, яка у відповідь холодно позирала на свекруху.

— Я, здається, зрозуміла, — схвильовано заговорила літня жінка. — Відтоді, як ти з’явилася в нашій сім’ї, нас переслідують нещастя! Григорій Іванович помер, Андрій весь час нездужає, ходить нездоровий… Я також кепсько себе почуваю… Навіть Альфа здохла!

— Та ви що? — занервувала Оксана. — Це лише ваші вигадки!

— Я знаю такі випадки! Може, ти — відьма?! — геть рознервувалася Ніна Петрівна.

— У такому віці — й розуму нема! Кажете якісь дурниці! — зашипіла Оксана.

— Ти лиха людина, я відчуваю! — схвильовано говорила свекруха.

Розлючена Оксана кинулася до Андрієвої кімнати. Там вона знайшла м’ячика для гри в пінг-понг, намалювала на ньому фломастером якісь знаки і розкрутила його на столі, немов дзиґу. М’ячик обертався довкола своєї осі, крутився, а Оксана уважно слідкувала за ним.

Ніна Петрівна в цей час пішла на кухню, мало не автоматично виконуючи звичні дії. Вона підійшла до газової плити, запалила вогонь, хотіла було поставити на неї каструлю з водою… Але жінці стало млосно, вона якось дивно почала крутитися на місці й тяжко впала…

Як завжди вранці, Андрій поспішав на роботу. Квапливо допиваючи каву, він глянув на дружину й раптом усвідомив, що час неначе й не торкнувся її: вигляд у неї був такий же, як і тоді, коли він уперше звернув увагу на уважну ученицю. Серйозну, але жваву, з вогником у чорних очах, натхненну, таку принадну, п’ятнадцятилітню… Андрій відверто милувався Оксаною. Та, піймавши його погляд, кокетливо опустила очі, ледь усміхнулася кутиками вуст… Чоловік згадав, що хотів сказати.

— Оксано, шеф веде нас на екскурсію до лаврських печер: каже, що на місці пояснить принципи «давніх біотехнологій», як він висловлюється, — Андрій, кажучи про роботу, завжди ставав жвавим і енергійним. — Раціональне харчування і молитви лаврських ченців — своєрідні медитації, — на думку нашого улюбленого шефа, сприяли довголіттю тих людей і нетлінності їхніх тіл після смерті… Є на що подивитися й над чим подумати. Ходімо з нами, якщо хочеш…

— На жаль, я не зможу… — думки Оксани були десь далеко, а запрошення Андрія було їй вочевидь нецікавим. — У нас лабораторні роботи… Мабуть, триватимуть довго… Та й не люблю я всякої попівщини…

— Ну, тоді до вечора! — стримуючи розчарування, мовив Андрій.

У Лаврі екскурсовод вів гурт відвідувачів до печер: Андрій не слухав його, а уважно, наче вперше, дивився на храми, бані соборів…