Максим Кідрук - Твердиня

Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягнули до наметів. Ґрем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди вклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз майже півлітра.

— Пригальмуй, — сказав Сьома, — у нас закінчується вода, а озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

По тому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками бекону. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на коліна GPS-навігатор.

— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.

Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фотографій і хрипко промовив:

— Як вам таке, чуваки?

Його очі шалено ятрилися.

На картці пам’яті було лише два знімки — того самого місця — один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформований з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш нерівним, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж — то була дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась удалину й завертала, зникаючи в джунглях. Хай якою густою була рослинність довкола, дорога була збудована так добротно, що не заросла протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов придавлені каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два метри над кладкою, формуючи подобу тунелю.

— Неймовірно… — прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.

— Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. — Ґуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи початок мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію перенести табір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим хропінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажання перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А дарма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гранітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в’ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із галереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраміда?.. фортеця?.. укріплений храм?..), але бачить лише ходи, що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго дивиться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на вогонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щупальці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розуміє, що серед руїн починається справжня пожежа…

І ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччя.

Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушити з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший погляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлює, що вони вилітають із рота дівчини.

«Рятуйте! Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що раніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчина матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском японка.

Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. Левко відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнату (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з’являється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириться, лопається…) і…

…прокидається.

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим небом, його так і лишили, накривши згори чиїмось спальником, замість перетягнути в намет. Левко повернув голову на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір не було, небо затягували розкатані в один великий млинець хмари.

— Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

— Сатомі? — окликнув Левко, гадаючи, чи це не продовження сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги і вмить зрозумів, що не зарадить Сатомі, адже сам горить. Права рука, якою він уві сні закривався від вогню, палала.