Максим Кідрук - Твердиня

— Бачите? — Хлопець переможно зиркнув на товаришів. — Простіше простого.

— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Від задушливої спеки його шкіра зблідла, а очі, навпаки, стали червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста і, судячи з кольору води, було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлена невисокими деревами. Високі з якихось причин біля води не росли. Можливо, воду перенасичували солі й мінерали, що їх відлякували.

Українець став спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin», і ввімкнув пристрій.

CONNECTING TO A SATELLITE… Усе працювало, але зв’язку не було.

— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, — вперши руки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча на карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, і відсвяткувати.

— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розподілені між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував коробку з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час пересадки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши половину наплічника, мулат підняв сконфужений писок:

— Його нема…

— Де воно? Хтось украв? — щиро здивувалась японка (Левко пересіпнувся).

Ян зітхнув і сказав:

— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли?

— Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання коробка.

— Безсовісний, — надула губки дівчина.

— Пробачте, я їсти хотів…

— Їсти хотів? — розійшовся американець. — Чого ж ти вівсянку не гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо!

— Янкі, не наїжджай, це ж просто шоколадне печиво.

— Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз?

— Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю тобі квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері!

Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Продершись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув воду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Від озера тхнуло прілою цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем і Сатомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів.

— Про що думаєш? — спитав Сьома.

Левко дивився на південний берег озера.

— Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер-Вінкер-Лейк… А ти?

Росіянин смикнув плечима:

— Та ні про що…

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро пересувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.

Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здавалося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побоюючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, просто в тому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали облаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Ґрем і Ян напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збагнувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:

— Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.

— Ризикнеш піти сам?

— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчуваю, що вона поряд.

Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубка крізь сельву, йому було байдуже.

— Роби, що хочеш, Лео, — махнув він рукою.

— О’кей. До вечері повернуся.

Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гуділи, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рішуче подався в напрямку джунглів.

— Ти куди? — змученим голосом окликнула Сатомі.

Хлопець розвернувся і дещо придумав.

— Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:

— Бери.

І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’ом».

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, що фраза «валитися з ніг від утоми» може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти — хай не як людина, хоча б як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хлопець приповз до вогнища на колінах.