Максим Кідрук - Твердиня

Стоп!

Чогось не вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби краще бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України — все на місці, крім… льодяна брила сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок… не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Ґуннара!»

Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точністю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.

Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»

У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.

— Сьомо, ти не… — Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особливо про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: — У тебе є копія карти, правда?

— Якої карти? — туманно перепитав росіянин.

Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьома не розумів, про яку мапу йдеться.

— Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.

Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.

— Ну так… — пробубнів Сьома.

— З нею все добре? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин піджав губи і лупнув на українця:

— Ні.

— Що значить «ні»? — «Невже копію теж забрали?» Одну карту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві …

— «Ні» значить, що з моєю картою не все добре.

— Що з нею?

— Її нема.

— Сьома, я пам’ятаю, як давав її тобі на при…

— Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками. Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з нього чи говорить без жартів. Діловито прокашлявшись, хлопець повільно заговорив:

— Розумію, що моє питання прозвучить просто дико, але, Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся власною копією карти Ґуннара Іверса?

Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.

— Ну, туалетний папір весь намок, і я подумав… — буботів Сьома. — Більше нічого не було… Просити серветки у Сатомі я посоромився… Не буду ж я виривати сторінки з твоєї книги? Ну реально, чувак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший листок з наплічника і пішов у кущі. Було трохи темно… Я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з однієї сторони. Я тільки потім перевернув і побачив, що то карта…

Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левку було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.

— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я її назад собі в наплічник? От я і використав папірець до кінця, тобто з іншого боку також…

— Твою мать! Твою мать!!! — Левко зопалу перейшов на російську. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою??? А листочки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Мені що, треба було зрубати дерево, щоб ти підтерся?

— Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував захищатися Сьома. Настала черга Левка нітитись. — Навіщо вчиняти з цього скандал? У тебе ж є оригінал. — Помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи… — Зненацька він усвідомив, що розмова виникла неспроста, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — спитав цілком серйозним тоном.

Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — імовірно, ніякий не сон, то автоматично визнає, що за ними спостерігають, ба більше — хтось шастає табором посеред ночі, а це доконає команду. Після першої доби у справжніх хащах народ на межі. Хлопець відчував, що мусить збрехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, проказав:

— Я загубив її…

Секунд десять усі ошелешено мовчали.

— Як то загубив? — зронила Сатомі.

— Ну отак, загубив.

— Де?

— Не знаю…

— Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.

— Бо думав, що у нас є копія.

— У тебе з собою тільки одна копія?

— Так, інша лишилась у Стокгольмі.

— Почекайте, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємося в надра найбільш неприступних нетрищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?