Максим Кідрук - Твердиня

Отож чому ?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу ?

Чому послав сюди їх ?..

Левко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг.

— Ой. — Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), намагаючись осмислити побачене.

Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут — обидві кам’яні стіни зімкнулись, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів на висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими черепами.

— Мда… — сказав Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я… я не знав, що тут… черепи, — Сьома часто дихав, — стільки черепів…

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді виявиться… розколиною черепів.

Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мандрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Місцями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? — спитала Сатомі.

— Важко сказати. — Росіянин провів пальцями по брові, і то був єдиний рух на всю групу. — Не менше ніж кілька сотень. — Вималювавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зрозумів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що формувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як у ацтеків, — докинула японка, отямившись від шоку. — Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху богам.

— Ага.

Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилившись, узяв один з черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

— Чого? — Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними звичайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. — Був би нівроку сувенір. — Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він виглядав непогано. Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, пояснюючи, звідки взяв костомаху, — оскалився американець.

— А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний землею шкіряний мішок.

Хлопці оточили знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньому й длубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена вологою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались… людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі закрила рота долонею.

— Бридота. — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть заповнений зубами.

— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець поклав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

— Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ви якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план. Цікавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але не бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на поперек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, старі і струхнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто… йому здалося, наче щось з’явилося поряд.

Вони не самі — хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян, Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до порослого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою наліво і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляччя, рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А тоді, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Левко звів голову, обнишпорив очима краї розколини і… нагледів над собою людину. То не був обман зору, хлопець готовий був заприсягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз смаглявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріщалися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зімкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.