Максим Кідрук - Твердиня

— Ловіть їх, бовдури! — сплюнувши на землю, гаркнув Джим Ломбарді. Хлопець був приблизно однакового з Левком віку і командний тон разюче не пасував йому. Лео пригадав кривоногого коротуна Намчука, полковника з військової кафедри, чий зріст не перевищував метра п’ятдесяти п’яти сантиметрів і який завжди намагався страшно горланити під час шикувань, хоча навіть якби він ричав наче лев під час сезону злучок, ефект від того був би ніякий: голосові потуги горе-полковника звучали непереконливо (це ще м’яко сказано) й смішно — курсанти потішались над Намчуком. Хай там як, але українець збагнув, що зараз краще виконувати, що наказують, і скорився. — Спиняйте і відкочуйте вбік! У нас сто секунд на розвантаження! Давай! Давай! Не здумайте піднімати, нам їх ще у вертоліт заштовхувати.

Наступне двохсотлітрове барильце вони з перуанцем вправно спіймали, розвернули і відкотили вбік.

У сто секунд вони, звісно, не вклалися, та загалом розвантаження двоосного «Foton’а» не зайняло більше від десяти хвилин.

Коли велика цистерна наповнилась, стрілець всучив паспорти водіям і недвозначним жестом показав, що їм слід забиратися геть і то якнайшвидше. Автоцистерна і легкий «Foton OLLIN» розвернулись і, тягнучи за собою пухнасті пилові хвости, заторохтіли пустелею.

Протягом наступної години Левко і перуанець вкочували через розкриту задню рампу розкидані по піску цистерни в багажний відсік «Мі-17», де ставили їх сторчма. Котити було легко, найважче було ставити барильця, що важили більше двох центнерів, у вертикальне положення. Після того як остання цистерна стала в вантажному відсіку, Левко ледве стояв на ногах. Віктор Шако дав хлопцеві води й чотири сандвічі (які наситили його приблизно так само, як ранкова роса насичує пустельну землю вологою), після чого загін повернувся до байдикування.

Вони чекали Джейсона.

До сутінків Х’юз-Коулман не з’явився.

Температура швидко падала. О 18:00 вона скотилась до +19°, а через дві з половиною години опустилась ще на 10 °С. Холод відчутно діймав.

Джим і Гордон Лі викопали неглибоку яму, розпалили вогнище і розігріли вечерю. Після трапези перуанець заліз у спальник, підсунувся під днище вертольота і майже зразу захропів. Стрільці, повернувшись від кам’яної гряди, повечеряли і також стали готуватися до сну. І Левко раптом збагнув, що сьогодні ніхто на Джейсона не чекав — чоловіки знали, що ночуватимуть у пустелі.

Віктор Шако, нап’явши на голову налобний ліхтар ( точно такий, як у Сьоми , подумав Левко, а придивившись, зрозумів, що то і є Семенів налобник; схоже, ревізію в їхніх речах проводили всім гарнізоном, і кожен брав собі, що хотів), підсунувся до вогню, що згасав, і читав книгу — хорор-роман Мелісси Марр «Хранителі могил» [136] Melissa Marr «Graveminder», 2011 рік. .

Підбадьорений загуслою темрявою Левко підійшов до багаття й опустився навпочіпки з іншого боку від пілота. Віктор не зреагував, цілковито поглинутий книгою.

— Джейсон сказав мені, що ви з України, — несміливо почав хлопець.

Пілот неохоче відірвався від «Хранителів могил».

— Він сказав неправду.

— Але…

— Я не з України. Мої батьки з України.

— А… — багатозначно гмикнув Левко. Пом’явся, пом’явся і знову заговорив: — Ви розмовляєте українською?

Віктор метнув на хлопця незадоволений погляд — ну чого тобі ще? — і рубонув:

— Ні, — перегорнувши сторінку.

Хлопець зрозумів, що розмову слід припинити, але несподівано його погляд примерз до рук пілота, якими той тримав розкриту книгу. Попервах Левко не усвідомив, від чого його пересмикнуло, а потім осягнув: на зап’ястках Віктора не було браслета з синьою лампочкою. Пілот виявився єдиним (якщо не брати до уваги «службу безпеки» Джейсона), хто ходив без маячка. І це підштовхнуло хлопця продовжити розпитування.

— Звідки ваші батьки?

Віктор закрив книгу і поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунувся, подумавши, що нарветься на грубощі, але пілот довго мовчав, задумливо спостерігаючи, як витанцьовують вощенні язики. Спливла хвилина, перш ніж він відповів:

— З Броварів… це під Києвом, знаєш? — Спогади про батьків відігнали агресію.

«Цікаво, скільки місяців… чи років… він не спілкувався з ними?»

— Знаю, — підтвердив українець.

— Батько мав родичів у штаті Айдахо. У 63-му, під кінець хрущовської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився у 72-му, тому не вважаю себе українцем.

— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж його чекаємо?